За рік до війни міський голова Вадим Бойченко заявив, що завдання Маріуполя – стати національним лідером культурного та економічного переродження. Він був впевнений в тому, що місто зможе стати прикладом для сходу України і джерелом натхнення для всієї України.
Підставою говорити про це стали результати п’ятирічної роботи місцевого самоврядування. Ще у 2015 році це була сіра місцевість, заселена між двома величезними заводами. І тоді вирішили зробити стрибок – Маріуполь вдалося зробити найпрозорішим містом країни. Це відразу принесло 200 мільйонів євро інвестицій, адже в сучасному світі цілком реально залучити великі кошти у розвиток, якщо інвестор розуміє, наскільки місто ефективно використовує власний фінансовий ресурс, розпоряджається власними доходами та видатками.
Тут хотіли створити найбільший аквапарк в Україні та перший Диснейленд. Розширяли міську інфраструктуру, розвивали IT-напрямки, залучали молодь до спорту, вчили людей ефективно керувати житлом.
Звісно, Кремлю не подобалось, що на очах жителів ОРДЛО змінювалося уявлення про реальні можливості в Україні.
Цю молоду дівчину звуть Поліна. Разом з чоловіком та дворічною донькою вона врятувалася з Маріуполя через 21 день виживання під постійними обстрілами. Сім’я настільки вірила у своє місто, що напередодні повномасштабного вторгнення Росії навіть купила квартиру. Яким було життя Поліни під бомбардуваннями, як вдалося виїхати і чим зараз займається вона та її родина – з перших вуст.
«У Маріуполі я живу з 2019 року. Вперше приїхала туди у 2017-му, в мене звідти чоловік. До речі, знаючи Маріуполь таким, яким він був у 2017 році, а це було просто найжахливіше місто, яке я бачила, і те, яким воно стало за останній час, – це небо і земля, абсолютно два різних міста.
20 лютого я повернулася з рідної Каховки до Маріуполя. Усі говорили: «Куди ти їдеш?!», – але ми були впевнені на мільйон відсотків, що з містом нічого не буде. По-перше, у Маріуполь так багато вливали грошей, що ми думали щось на кшталт: «Та як, він тільки став таким прекрасним. Невже почнуть бомбити?» По-друге, заводи. «Та як бомбитимуть Маріуполь, якщо там заводи, його ніхто не віддасть», – думали ми.
Коли все почалося, багато знайомих говорили нам їхати, пропонували вивезти, але ми були впевнені, що за три дні все закінчиться, власне, тому й не поїхали.
Більше того, нещодавно ми купили квартиру. Питання з власним житлом стояло досить давно, нам довелося досить часто переїжджати з квартири на квартиру, а з дитиною це важко. Ми дуже довго її шукали, бо для мене важливим був саме один район, саме трикімнатна квартира і ніяк інакше – і коли знайшлася підходяща, сумнівів у покупці не було.
Не тільки я була впевнена, що все буде гаразд. Наш близький друг служить, ми завжди думали, що якщо будуть хоч якісь натяки на війну, він нам обов’язково скаже. Якраз 23 лютого вночі ми сиділи з ним у нас вдома. Він казав: «Та ні, нічого не буде, у нас усім командирам дають відпустки, все буде нормально».
Ми лягли спати, а вранці 24-го я прокинулася від того, що чоловік дивиться у вікно, а донечка Саша плаче. Я в нього питаю: «Що, стріляють?» «Ніби так», – відповів. Я не надто злякалася, бо за роки війни ми іноді чули звуки пострілів, вибухів. Для нас це не було чимось дивним.
Я заспокоїла доньку, зайшла в Телеграм. Моя мама пише з Каховки, що в них чути вибухи. Читаю новини і розумію, що вибухи – скрізь.
Чоловік побіг у магазин, щоб скупитися, а потім пішов перевірити, де знаходяться найближчі укриття. Прийшла подруга, ми з нею плакали, не розуміли, що робити. Я почала збирати якісь речі, Саша, як ніколи, довго спала. Пізніше мені зателефонував чоловік і сказав, щоб я збиралася до наших кумів, бо вони живуть у приватному будинку і мають добрий підвал. Ми все ще думали, що Маріуполь не бомбитимуть.
Поки я сиділа на дивані і плакала, чоловік зносив до підвалу все необхідне. Підвал був дуже хороший: там був і туалет, і світло. З першої ж ночі ми спали лише там, я не могла спати нагорі. В принципі, спочатку було нормально, було світло, вода, газ. Вдень ми піднімалися, готували, а як тільки чули, що щось летить, бігли вниз. До речі, у нашому районі не було чути сигналів повітряної тривоги.
Щодня ми ходили до нашої квартири годувати котів, бо ми їх спочатку не забрали – сподівалися, що скоро повернемось.
Спочатку у нас зникло світло – було влучення в ДТЕК. За кілька днів зникла вода, бо без світла не качають насоси. І найжахливіше стало, коли пропав газ, бо на газі можна було приготувати, нагріти воду, викупати дітей. У підвалі нас було 11 людей, з них двоє дворічних дітей. Ми зрозуміли, що треба готувати на багатті. Чоловіки рубали дрова, хтось намагався сходити набрати води (нам пощастило, що біля будинку була криниця). Пити її було неможливо, але вибору ми не мали. Ще нам пощастило, що випав сніг і було холодно, тому продукти довше збереглися. Ми збирали сніг у залізну діжку і ховали туди м’ясо. У сусіда неподалік були кури. Ми віддавали йому харчові відходи для курей, а він нам – яйця, одного разу навіть курку приніс. Так і виживали.
У певний момент страх пройшов – і це було найжахливіше. Дітей ми ховали, а самі ховатися перестали. Зв’язку не було, ми не розуміли, що відбувається в країні, і було відчуття, що про нас забув увесь світ. Лізли такі думки в голову, ніби ми взагалі нікому не потрібні, що нас ніби вже й не існує.
Щодня ми думали, що ось-ось усе скінчиться. Думали, що перемир’я настане 8 березня.
І ось 8 березня, коли всі чекали на перемир’я, полетіли літаки і почалися авіаудари. Почалося «найвеселіше». Це було дуже страшно. Тоді було три вибухи: один на заводі неподалік нас, потім на «Азовсталі» і на лівому березі, на Ілліча. Після цього ми почали рідше виходити з дому, бо було дуже страшно.
Здається, 14 березня ми вийшли на вулицю востаннє. Того дня стало відомо, що у місті є якась точка, де ловить зв’язок. Ми з подружкою вирішили туди побігти та зателефонувати рідним, бо два тижні ніхто не знав, живі ми чи ні. Там було десь двадцять людей. Кожен тримав телефон на витягнутій догори руці, щоб зловити хоч одну паличку зв’язку, додзвонитися, сказати хоч щось. І тут пролітає літак, після чого лунають вибухи. Довелося тікати назад, а зателефонувати рідним так і не вдалося. Я була засмучена, хотіла через якийсь час піти знову, але чоловік не пустив мене і пішов сам. І йому вдалося подзвонити мамі. Це було неймовірне відчуття. Більше ми на зв’язок не виходили.
З 14 березня почалося пекло. Ми навіть не піднімалися з підвалу нагору, вибігав тільки хтось із чоловіків приготувати на багатті поїсти. А останню добу ми готували просто у підвалі, де у нас була газова пічка на випадок, якщо не зможемо піднятися.
Уночі з 14-го на 15 березня, десь о 2-й годині, пролунав вибух – і у нас посипалися вікна. Мене трясло, я думала, що ми точно помремо, якщо не підемо звідси. 16 березня вранці ми чуємо, що хтось кричить у дірку підвалу – то були батьки чоловіка. Вони прийшли запитати, як у нас справи. А тут ще й Саша захворіла – у нас було дуже холодно, всі були одягнені в три кофти, дві пари штанів, чотири пари шкарпеток. Саме тоді за знайомим, який жив з нами у підвалі, приїхали люди. Вони порадили їхати і сказали, що зараз це реально та більш-менш безпечно.
Машина була лише у батьків чоловіка. Коли вони побігли додому, щоб її взяти, почався обстріл району. Вони встигли забігти до під’їзду, а жінку, що бігла за ними, розірвало. Тоді сумнівів не лишилося.
Ми зібрали якісь речі, сіли в машину і поїхали. З нами була наша подруга. Коли ми під’їхали до її будинку, щоб забрати її маму, там уже були снайпери, було спекотно, йшли вуличні бої. Часу зупинятися не було. Ми проїхали драмтеатр, а за 10 хвилин його підірвали.
Їхали і плакали, молилися. П’ятнадцять кілометрів ми їхали чотири години, газу в машині вистачало лише на те, щоби доїхати до найближчого села. І ось нарешті ми дісталися до нього до родичів. Нам насипали борщу, дали хліба, а ми розплакалися. «Виявляється, нормальне життя існує», – настільки ми звикли жити в тих умовах, що, здавалося, іншого життя вже ніде немає і не буде. Ми ще довго не могли спокійно спати на ліжку, від страху хотілося ховатися у підвалі. З наслідками пережитого ми боремося й досі.
З Мангуша ми планували діставатися Каховки. Три дні шукали машину хоч би до Бердянська, зрештою пощастило, що їхав знайомий. Його машина була повністю розбита, вона потрапила під обстріл і замість заднього скла була картонка. Ми ледве-ледве їхали, він постійно відчиняв двері, щоб бачити, що відбувається ззаду.
На блокпості на виїзді з Маріуполя в нас хотіли забрати машину. Російським військовим було абсолютно все одно, що в машині маленька дитина. В результаті нам її залишили, але сказали, що не факт, що на наступному блокпості її не відберуть.
Ми доїхали до Бердянська, куди приїхав мій тато, і вирушили до Каховки. По дорозі проїхали 15-20 російських блокпостів. Деякі військові нам усміхалися, деякі доньці дарували печиво, але ми його викидали. Коли під’їжджали до Мелітополя, на одному з постів військовий направив на Сашу зброю, а вона на нього дивилася. У Мелітополі чоловіка вивели з машини, почали розповідати, що, якби не «Азов», у країні було б усе добре, що вони хотіли нас врятувати.
Ми доїхали до окупованої Каховки, але там тоді ще більш-менш все працювало. Ми розуміли, що там залишатися теж неможливо. По вулиці просто так пересуватися не можна, треба чистити телефон, бо якщо зупиняють, то перевіряють телефон, а якщо раптом що – відразу забирають у підвал, знущаються. Оскільки моя мама була заступником мера, то я з малою взагалі не виходила на вулицю одна.
На той момент наші куми були в Німеччині, тому ми вирішили їхати до них. З Каховки не було жодного «зеленого коридору», люди їхали на свій страх та ризик. Когось розстріляли, когось поранили. Це дуже ризиковано, ти не знаєш, проїдеш чи ні. Але ми вирішили їхати, щоб не травмувати дитину звуками вибухів та сирен, бо вона весь час ховалася під столом, просилася до підвалу.
Нам довелося виїжджати через Крим – з Каховки по-іншому ніяк. У пріоритеті було наше життя.
З Криму ми поїхали до Грузії, звідти до Туреччини, а з Туреччини нас не пустили до Німеччини, бо чоловік не мав біометричного паспорта. Дві доби були в Туреччині, знайшли автобус до Румунії, пробули там три дні й поїхали до Мюнхена. Замість трьох днів діставалися десять.
Нині живемо у сім’ї німців – прекрасні люди, які допомагають нам у всьому. Сусіди принесли для Саші гору іграшок. Чоловік зараз грає в команді та тренує українських дітей з футболу, чекаємо на початок інтеграційних курсів.
Дуже сумуємо за Маріуполем. Дім є дім. Донька часто питає, де її подружка, де її самокат. Ти можеш повернутися, але життя там немає. Ціни там скажені. Наприклад, за маленьку булочку, яка раніше коштувала 70 копійок, просили 20 грн. Люди торгують тим, що встигли намародерити на початку війни.
Не знаю навіть, що зараз із нашою квартирою. Знаю, що балкона вже немає. Наш район ще більш-менш цілий, але кожен будинок у місті – із руйнуваннями. Ми нічого не забрали з квартири, тільки ноутбук, щоб дитина могла дивитися мультики. А речі – тільки ті, що брали до підвалу, але вони настільки пропахли димом багаття, що вже було простіше їх викинути.
До Маріуполя повернемося, тільки якщо він буде під українським прапором, а якщо ні, то, можливо, колись приїдемо забрати речі. А поки що намагатимемося тут працювати і облаштовувати нове життя.
Лада Вербицька, Одеса
7.07.2022
