Поки йде війна, ніхто офіційно не оприлюднить дані про кількість бійців, які втратили життя, захищаючи Україну. Та й навіщо та статистика сьогодні – за нею важко вдивитися в обличчя кожного загиблого. Головне, що вони для нас назавжди залишаться героями.
І все ж деякі цифри відомі. В кінці серпня Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний сказав, що полеглих героїв уже 9 тисяч. І додав: «У цій війні беруть участь не лише військовослужбовці й не лише ті, хто взяв до рук зброю, – наші маленькі дітки, які зовсім ні в чому не винні, крім того, що вони народилися саме тут і саме в цей час. Вони справді нічого не розуміють, що відбувається, але однозначно потребують захисту і біля Соледара, Бахмута, Великої Новосілки, і тут, тому що їхній батько пішов на фронт і, можливо, входить до тих майже дев’яти тисяч героїв, які загинули».
Одна з цих дев’яти тисяч історій перед вами.
Вони й досі перед очима. Дві згорьовані, чорні від біди жінки. Юлія і Ліля. Дружина і сестра нашого земляка Володимира Олександровича Леоненка із Зеленого Кута, якого поховали 30 вересня на Алеї Слави центрального кладовища селища Кринички. У Бахмутському районі на Донеччині у селі Зайцеве, як говориться у офіційному сповіщенні (похоронці), «під час мінометного обстрілу він отримав поранення, несумісні з життям, і загинув 25 вересня о 16:30». 29 серпня йому виповнилось 33 роки…
Наймолодший із сім’ї Леоненків, Володя народився на Петропавлівщині нашої Дніпропетровської області. У 1995-му їхня родина переїхала на Криничанщину. Тато Олександр Васильович працював механізатором, а мама Наталя Володимирівна дояркою в тодішньому колгоспі імені Леніна. Володя вчився у Степанівській школі. З її стін пішов у Щорське сільськогосподарське профтехучилище, де освоїв професію механізатора. Ще один фах – зварювальника – здобув в одному з училищ Дніпродзержинська.
Війна для нього розпочалася у 2015 році, коли за повісткою райвійськкомату став учасником АТО. Служив у 9-му Вінницькому мотопіхотному батальйоні 59-ї мотопіхотної бригади. Був у найгарячіших точках, наприклад, у Попасній на Луганщині. І так півтора року. Він знав, за що стояв і тоді, і тепер на самому «нулі» на сході. Як казав рідним, «воюю за свою країну, обороняю Батьківщину». І це не просто високі, пафосні слова. За ними були дружина, діти, батьки, сестра і брат, односельці-зеленокутці, ми з вами. Він там робив усе можливе, щоб ворог не просунувся вглиб країни, не прийшов на нашу рідну Криничанщину.
Може, і залишився би служити на контракті (була така думка, та й воював уміло), але так хотілося Механіку (військове псевдо Володимира) бачити, як росте синочок, нині семирічний Артурчик. Щоб забезпечити родину, трудився у закладах торгової мережі «АТБ», свиновідгодівельному комплексі «Агроцентр К», на будівельних роботах разом із братом.
З перших хвилин широкомасштабного вторгнення росії на українську землю Володимир знав, що знову візьме у руки зброю, щоб захищати найдорожче. 3 березня він уже був далеко від рідного дому. Спочатку на Харківщині охороняв стратегічні об’єкти, разом із побратимами стримував ворога на рубежі Донецької і Дніпропетровської областей під Межовою, у відділенні спеціального призначення під Нью-Йорком (є такий населений пункт на Донеччині), потім під Зайцевим всього за 200 метрів від позицій ворога.
За словами рідних (а їм розповіли побратими Володі), страшна була та позиція. Ворог гатив з усіх сторін. І наші почали відходити. Вовчик прикривав хлопців, успішно косив орків з кулемета, чим багатьом побратимам зберіг життя. А його життя обірвала куля снайпера. Надто добре працював Механік і надто небезпечним був для ворога…
«Вашому Вовчику пощастило», – казали рідним військові. Пощастило, бо змогли побратими забрати тіло героя з поля бою. Пощастило, бо рідні, односельці мали змогу попрощатися з Володимиром. Він останню свою ніч на землі провів у колі сім’ї, у рідній оселі. А скільком нашим землякам цього не випало. Не знають їхні рідні, де місце їх спочинку, не мають змоги поплакати на могилі сина, чоловіка, батька, брата.
«Він був у нас дуже добрий, як сонечко, – розповідає сестра Ліля. – Усім, що йому з дому слали, ділився, останнє віддавав. Холодно було, йшли дощі. Ми йому троє теплих штанів вислали. Віддав хлопцям, яким не було у що перевдягтись. І солодощі віддавав побратимам, місцевим дітям».
Володимир Леоненко мав повне право не піти на війну і тоді в 2015-му, і тепер у 2022-му, бо за станом здоров’я не був придатним до служби – мав тяжку травму голови. На медкомісії він «ні на що не скаржився». І дружині заборонив говорити комусь про його недугу. «Тільки спробуй, – казав. – Все одно піду». І вона не говорила. А слала і слала ліки, щоб міг Володя хоч якось утамувати головний біль, що мучив його постійно. І все інше слала – одяг, харчі, військове спорядження.
«Багато хто заздрить: по 100 тисяч хлопці одержують. А вони їх не одержували. А те, що одержували, витрачали на війну. Бо скрутно з усім, навіть воювати толком не було чим. Щоб бути мобільними, машину в складчину купили», – розповідає Юлія.
Для неї Володимир був усім. З ним жінка знайшла своє щастя. Хтось рідних дітей кидає, а він з семи років виховував її Тетянку як рідну, ні в чому її не обділяв. Для дев’ятнадцятирічної дівчини загибель вітчима теж невтішне горе. До речі, саме Таня змонтувала зворушливе відео про те, яким був Володимир на війні. А яке це горе для семирічного Артура… Який і досі чекає на тата, хоч і бачив, як його хоронили. Дитяча свідомість не може повністю осягнути того, що сталось. Хоч і намагається. Бо інколи запитує хлопченя: «Кого мені тепер татом називати?»
«Він так про нас піклувався. Навіть там, – продовжує Юлія. – 24-го зранку зателефонував. У вас, каже, хліб є? А у вас, питаю. Та буде, каже. Коли був недавно у відпустці, все намагався якомога більше чоловічої роботи переробити, побільше побути з синочком. Обіцяв, що обов’язково повернеться додому. Правда, казав: «Я повернусь. Зі щитом, чи на щиті…». І слова дотримав. Бо з самого початку мав для себе установку – ніколи не здасться в полон, загине, а не здасться».
«Він наче щось відчував, – розповідає далі Юлія. – Намагався щось зробити приємне. Якось недавно до двору добився кур’єр з отакенним – 51 троянда – букетом. Я аж очманіла. Кажу: «Ви, мабуть, помилились. Це не мені». А кур’єр: «Нагірна, 7?» – запитує. Так, кажу. Значить, вам, стверджує. А від кого, питаю. Дивіться, там все написано. Від Володі був букет. Він з війни замовив для мене квіти розкішні. По бездоріжжю (якраз після дощу) їх мені доставили. Можете уявити, яка я була щаслива. А він, виходить, прощався зі мною так. Писав у листівці: «Коханій дружині. Спасибі за все, що ти для мене робиш…».
Не може без сліз говорити про загибель брата і Ліля.
«Він зовсім був неконфліктним. Не вмів та, мабуть, і не хотів для себе якихось благ добиватися. На ньому якось все закінчувалося. Навіть оздоровчих не одержав. Не вистачило коштів. Та він цим не переймався. Бо, ще раз повторюся, не за гроші воював, а за рідну землю. І завжди на цьому наголошував. Ми були дуже близькі з ним. Він був турботливим братом. Нашим мізинчиком. Часто мене заспокоював. Я дуже боялась, коли у Кам’янському були «прильоти». А він казав: «Не бійся. Все буде добре. У вас там гарне ППО стоїть». А ще казав, щоб не переживала – ворога на Дніпропетровщину вони з побратимами не пустять».
Володимир до останнього тримав слово, дане сестрі і рідним. Механік не просто сам знищував ворога – він навчав цьому молодих бійців. Ті два місяці у 2015 році, які він провів на полігоні «Широкий Лан», були не даремні. Бойова наука пригодилась Леоненку на «нулі». Все, що знав, спішив передати молодшим за себе побратимам.
Як і з дружиною, так і з сестрою він намагався щодня бути на зв’язку. Хоч із однією. А вони потім дзвонили одна одній, батькам, брату Олександру. Тільки б знати, що живий, інше – не важливо…
Останній раз у мережі «братик Вовчик» був 19 вересня. Писав: «Сестро, все буде добре. Все буде Україна». А вона йому писала: «Я дуже за тобою скучаю, не вистачає твоєї усмішки і позитиву. Хочеться, щоб ти був удома. Дуже часто згадую, як ти жартуєш і смієшся, коли в тебе хороший настрій». І тут же: «Ми любимо тебе, повертайся додому, ми тебе чекаємо».
А він писав: «Дякую, все буде добре, скоро буду». І фото скинув останнє. Підписав: «Механік і Покемон». А Ліля написала йому: «Улибнув, братик», в сенсі – викликав посмішку. А потім ще додала: «Братик Вовчик, бережи себе. Хай Господь оберігає ВАС. Ми молимось за ВАС».
Останнє повідомлення від сестри братик Вовчик Механік не прочитав. Як і не одержав останньої посилки, яку йому вислали з дому. Пролежала вона у Костянтинівці та й повернулася…
…А Зайцеве хлопці відбили. Гадаю, що звідти, з неба, Володимир Леоненко це бачить. І бачить інші визволені воїнами Збройних Сил України села та міста. Радіє від цього там, на небі, його душа. А душі рідних, їхні серця розриваються від втрати, болю і скорботи. І від несправедливості земних законів. Адже у свідоцтві про смерть Володимира у чотирьох графах стоять прочерки – «Місце народження», «Держава», «Область», «Район». Оскільки його документи згоріли, відповідно до інструкції не вказується, де народився і громадянином якої держави був. Здавалося б, є інші документи – свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб. А паспорта немає, на основі якого видається документ про смерть. Ходили рідні і в паспортний стіл, і до юриста звертались. Але… такий закон, такий порядок. І така ситуація не тільки в родині Механіка, а й у багатьох інших. Бо що там документи, коли цілеспрямовано нищать народ…
Дорогі мої, золоті мої люди! Батьки, дружина, діти, брат, сестра Володимира! Я вас спробую втішити. У свідоцтві про смерть не написано, де він народився. Зате місце смерті вказано чітко: Україна, Донецька область, Бахмутський район, село Зайцеве. Ваш син, чоловік, батько, брат Володимир Леоненко поліг на полі бою за Україну!
Нешановні наші вороги! Не забудемо, не пробачимо вам ніколи смертей найкращих синів і дочок України!
Галина Литовченко
24.10.2022
