Замість звичного білого медичного халата – військова форма і бронежилет, а затишний робочий кабінет в Києві замінили розбиті дороги фронту. 26-річна госпітальєрка Іванна Лемешко на псевдо «Сімка» вже понад три місяці рятує, таке важливе для України, життя від ворожих куль та снарядів.
24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, дівчина перебувала в столиці. Перше, що відчула – тривогу за рідних. Потім, каже Іванка, прийшло жахливе усвідомлення: вже ніколи не буде, як раніше. Вона зібрала валізу та поїхала додому, на Волинь.
У цивільному житті, до війни, Іванка працювала медсестрою в офтальмологічній клініці. Тепер повертається туди між ротаціями з фронту. Плани на майбутнє, мрії, безтурботне мирне життя – все залишилося в лютому.
Зараз парамедикиня виконує завдання на Донеччині: надає першу медичну допомогу бійцям, рятує цивільних людей та евакуйовує поранених.
До останнього не розповідала рідним: як «Сімка» потрапила на фронт
Ще в дорозі додому, розповідає дівчина, міркувала, як допомагатиме українській армії боротися з ворогом. Прийняла рішення доєднатися до ГО «Самооборона». Іванка сортувала медзасоби, комплектувала бойові аптечки та проводила навчання з надання першої домедичної допомоги для бійців ТрО, ЗСУ та цивільних людей. В якийсь момент дівчина зрозуміла, може робити щось більше. Почала шукати різні варіанти, як потрапити на фронт. Вибір впав на добровольче формування «Госпітальєри». Іванка успішно пройшла вишкіл і вже в травні вирушила на фронт.
«Було страшно, бо я раніше ніколи не тримала зброї в руках, не працювала в умовах обстрілів, але бажання допомагати конвертувало цей страх в дію. До останнього я не розповідала рідним, де я. Казала всім, що мушу повертатися до Києва на роботу. Добре усвідомлювала, чому вони хвилюються, це цілком нормально. З одного боку, ти їдеш рятувати життя, а з іншого – можеш втратити і своє. Зараз найближчі вже про все знають, не засуджують, дуже чекають мене вдома і підтримують».
«Я вже не можу порахувати, скільки в нас було поранених, але на все життя запам’ятаю першого»
«У того бійця були множинні переломи кінцівок, він дуже кричав від болю. Нам вдалося його врятувати, сподіваюся, він того жаху не пригадує зараз. До того, я ніколи не працювала на «швидкій». Спершу дуже дивувалася, що взагалі можна так швидко їздити. Ти практично не сидиш, фіксуєш пацієнта, набираєш ліки, система, оксигенація – і все це зі швидкістю кулі. Позивний мені обирали такий, щоб був чіткий у вимові і легко запам’ятовувався. Нарекли побратими і посестри «Сімкою» за схожість з персонажем з мультику «Фіксики». Та Сімка кмітлива, активна і завжди готова прийти на допомогу».
За словами Іванки, з того часу відбулося багато змін у серцях та головах добровольців-госпітальєрів. Вони навчилися реагувати миттєво і рятувати життя наших військових, навіть в тих умовах, де це здавалося неможливим.
«Коли йдуть важкі бої і багато поранених, приходить момент «сортування». Я намагаюся зберігати ясний розум, іноді це надскладно»
Свою добру волю піти на фронт та рятувати поранених Іванка вже зараз називає роботою. Найважливіше завдання щодня – надати якісну медичну допомогу та врятувати бійця. Для цього, каже дівчина, докладає не лише фізичних, але й моральних зусиль.
«При кожному виїзді ми працюємо швидко і максимально якісно, щоб не лише врятувати життя пораненого на полі бою, але й зробити все, щоб він таки одужав. У такі моменти забуваєш про страх чи ризик. Найважче стає, коли йдуть важкі бої і багато поранених, приходить момент «сортування», кого рятувати першим, а кого не варто й пробувати, бо шансів небагато. Я намагаюся зберігати ясний розум, іноді це надскладно і емоції беруть верх».
«Війна показала кожному, хто з оточення є другом і готовий прийти на допомогу. Тут, на фронті, я отримала ще одну сім’ю»
Добровольці «Госпітальєрів» служать пліч-о-пліч з українськими військовими ще з 2014 року. За цей час вони стали буквально легендою і, як розповідає Іванка, справжньою родиною, де кожен один про одного знає навіть більше, ніж рідні батьки. У всіх різні історії, вік і походження, але одна мета – врятувати життя України.
«На фронті ти стаєш однією сім’єю зі своїм екіпажем. Лише злагоджена робота в команді буде давати результати. «КейсЕвак» – екіпаж на пікапі, який заїжджає в найскладнішу точку евакуації і забирає пораненого. «МедЕвак» – екіпаж на «швидкій», куди перевантажується поранений і доставляється в найближчий «стабпункт». Коли вся ця система працює, як треба, то ми й ефективно робимо свою справу. Ланки цієї системи, це також і люди, які потребуть підтримки. Ми разом 24/7, вивчаємо один одного: звички, вподобання, смаки. Щоб, коли з людиною щось не так, підібрати правильні слова, допомогти чимось. Ми мусимо тримати себе в руках, бо йдеться про життя наших воїнів».
«Я не мрію, я будую плани і дуже сподіваюся, що у мене таки буде можливість їх реалізувати»
«У день нашої перемоги я нарешті зніму форму, одягну красиву сукню та підбори, буду святкувати з рідними і друзями. Вийду заміж за свого коханого, у нас буде велика щаслива сім’я. І нікому ніколи не дозволю забути про тих, хто вже не повернеться додому, хто заплатив життям за наше спільне щастя».
Христина Вояк, Тернопіль
09.08.2022 рік
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
