Ця сімейна пара з Ніжина, що на Чернігівщині, закохана у поліграфію вже майже два десятиліття. Це їх захоплення, робота, власний бізнес-проєкт, їхнє життя. Та від 25 лютого 2022 року Людмила та Микола Лисенки стали ще й кулінарами виробничих масштабів. Цей шлях від поліграфії до кулінарії тривав лише кілька днів – саме тих днів, коли в їхнє життя, як і життя мільйонів українців, увірвалася повномасштабна війна.
«25 лютого ми вже на роботу не пішли, – розказує Людмила Лисенко. – Ситуація навколо Ніжина погіршувалася чи не з кожною годиною, новини повідомляли про активне просування ворога Україною. Ну, сидимо вдома, страшно, а в голові одна думка: щось же треба робити, треба опиратися ворогу, треба допомагати тим, хто захищає нас. Ми були впевнені, що однодумців знайдемо. Заїхали до Покровської церкви, відвезли все, що зібрали вдома: теплі речі й навіть гумовий плащ чоловіка. Потім вирушили до міської лікарні, спитали, що потрібно. Закупили все, що просили (перші дні це ще можна було купити у місті). Приїхали додому. І тут згадали про наш автоклав».
Раніше у цьому побутовому приладі Людмила готувала тушкованку для доньки-студентки. Подружжя роботи не цуралося ніякої й ніколи, тож тримають у господарстві кролів та курей. А що може бути смачнішим на домашній продукт? Отак мамині смаколики й годували студентство: швидкі в приготуванні, смачні й домашні.
«Витягли той «агрегат», посиділи коло нього кілька хвилин, – продовжує Людмила, – а тоді я й кажу чоловіку: «Відкривай морозильну камеру, діставай м’ясо, будемо готувати тушкованку для наших військових».
Витягли з морозильної камери все, що там було. Коли розморозили, виявилося, що не вистачає на партію. Виручило домашнє господарство: додали ще м’ясо кролів та курей. Оту свою першу партію тушкованки Людмила добре пам’ятає.
«Перші 10 баночок тушкованки були з м’яса домашніх кролів, – розказує вона. – Ми вперше робили домашню закрутку, знаючи, що готуємо її для хлопців, які зараз під кулями, під вогнем ворога. Що відчували? Одразу й не скажеш. Це було нове відчуття, не схоже ні на яке знайоме до цього. Це щось таке – замішане на відповідальності й приналежності до чогось дуже серйозного, замішане на відчаї й вірі. Скажу точно, руки не тряслися й страху не було».
За один раз в автоклав поміщається 10 пів літрових баночок. За день вдавалося зробити лише одну партію – процес копіткий, потребує часу, та й сам автоклав остигає довгенько. Отак подружжя й варило по 10 баночок на день.
«І варили й відвозили ми щодня 10 баночок до волонтерського центру, який очолює Дарія Якубів, – згадує Людмила. – А там волонтери вже знали запити наших захисників і самі розвозили по позиціях. Здавалося б, чого нам їздити кожний день з тими десятьма баночками? Ну, наваріть з пів сотні й везіть. А їздили, бо це треба було нам самим. Була якась незбагненна потреба поїхати й побачити всіх цих людей, побачити їхню роботу, відчути їхній ритм, їхній спокій. І, знаєте, від цього ми самі заряджалися енергією, насичувалися впевненістю, що робимо потрібну справу, що немає місця страху. Ці щоденні поїздки стали для нас самих певною психологічною підтримкою. Приїдеш, глянеш, а там люди пластиковими відрами приносять налисники, картопляники… Ми поверталися додому, ставали до роботи й були готові, як то кажуть, «пахати», бо знали й бачили, що це потрібно, потрібно саме зараз, саме від тебе, і ти це можеш робити. Коли поголів’я домашніх кролів і курей почало закінчуватися, вирішили трохи змінити рецептуру тушкованки. До м’яса почали додавати квасолю, засмажку з цибулі та моркви, томатний соус. Це вже було щось по типу готової страви: і м’ясо, і гарнір в одній посудині».
Під час чергової поїздки до волонтерського центру Людмилу запитали, звідки вони беруть тушкованку. Коли у відповідь почули, що роблять самі, неабияк здивувалися. Адже люди щодня возять продукт, який виготовляють самі, та ще й з домашнього м’яса. І це все в той час, коли м’ясо в місті вже просто так і не купити: полиці магазинів порожні; на базарі ще треба вистояти кількагодинні черги. Отоді Дарія Якубів «кинула» клич по місту: люди, збираємо м’ясо, аби готувати для захисників.
«Ви б бачили, – говорить Людмила Лисенко, – скільки люди нанесли. Позносили і курей, і гусей, і кролів, і навіть одна ондатра була. Несли й тушками, й невеликими шматочками. Хто скільки міг. (Від того спомину в Людмили очі вмить наповнюються сльозами.) Працювали удвох з чоловіком: м’ясо нарізали, вкладали в баночки, заправляли в автоклав, ставили на газ. Все це якось швидко у нас виходило. А от варити, охолоджувати… Час тягнувся неймовірно довго. Інколи приходили допомагати його сестра та мама. Березень важким був для Ніжина. Ворог намагався зайти в місто, обстрілював, люди ховалися хто де міг. Ще й погода холодна, сира. Та все оте якось неймовірно гуртувало ніжинців. Місто стало мурашником, де кожен має своє завдання і виконає його, навіть коли воно в сотню разів важче, ніж може витримати людина. А тій березневій та й квітневій погоді я навіть вдячна. Бо холоди дали нам змогу заправляти наш автоклав двічі на добу: через холод остигав він швидше. І це вже було двадцять баночок за день. Як ми раділи цьому…».
Була й особлива партія продукції. Якось Дарії Якубів вдалося роздобути цілу тушу корови. Половину одразу забрали на кухню, для гарячих страв оборонцям міста. А другу – привезли нашому подружжю.
«Довелося попотіти, довго нарізали. Чоловік навіть відсторонив мене, сам нарізав жилаве м’ясо. А далі як? Одне його у банку не кинеш, буде «гума». Поїхав чоловік шукати сало: знайшов, купив. Тушкованка вийшла «правильною» і смачною. Доволі часто доводилося їздити й шукати м’ясо, сало, бо просто не вистачало на партію. Одного разу пощастило чоловіку – купив аж пів туші свинячої. Ми ніколи не дозволяли собі «опускати руки» і «пливти за течією». Наш життєвий девіз: хоч би що сталося – не зламаємося, діємо. Так що діяли».
З часом волонтерському центру вдалося добути доволі чималу партію курей. І у наших волонтерів-кулінарів роботи додалося в рази. Привозили по 100 кілограмів мороженого м’яса. А його ж переробити треба швидко. Отоді й вирішило наше подружжя придбати ще один автоклав. На той час вже була можливість отримати покупку через «Нову пошту». Новенький «помічник», хоч і побутового рівня, та був уже на 24 банки. Та тут настала черга і проблем з тарою для тушкованки.
«Автоклав «приймає» скляні банки, а де ти їх набереш в такій кількості? Знову волонтерський клич – потрібні пів літрові баночки. Нанесли миттєво, наскладали повний гараж. Дивлюся на всі ті банки й кажу чоловікові: «Це ж скільки треба м’яса переробити, щоб їх усі заповнити?» Що ви думаєте? Все переробили і всі ті банки заповнили. І знову дефіцит тари, і знову клич про допомогу. І знову люди зносили. Коли наш товариш Віктор Кільовий доставив нам все те добро, спитав: «Що ти будеш з усіма цими банками робити?» Я чесно зізналася: «Не знаю!» А вийшло, що всі заповнилися м’ясом і ще не вистачало, дозбирували».
У свою кулінарну роботу подружжя додало і поліграфічний елемент – на баночки з продукцією наклеювали етикетки. На тому паперовому клаптику був QR-код, перейшовши по якому за посиланням, можна було познайомитися з Ніжином, – такий собі гостинний привіт. Проте кодом покористувалися лише місяць, бо прийшло повідомлення, що далі за нього треба сплачувати.
«Уявляєте, мабуть, вперше в житті я пожаліла витрачати кошти на таку продукцію. 500 гривень треба було платити щомісяця. А я собі й думаю: та ти що, витрачатимеш 500 гривень на позначку, коли за них можна купити ще м’яса, сала, чи кришок на банки, чи спецій? Та вихід ми знайшли: клеїли етикетки, де писали різні побажання й вітання воїнам: «Чекаємо живими й здоровими», «Бережіть себе, приїздіть до Ніжина», «Працює волонтерський центр. Разом до Перемоги» та інше. От видалася мить передихнути від атак і вогню, є змога перекусити нашвидку – а в руках у хлопця баночка з тушкованкою, ще й з побажаннями різними, як вітання з дому. Отой напис, оті речення – то як факт, що десь далеко є люди, з якими він навіть не знайомий особисто, але ці люди думають про нього, вдячні йому. Мені це здалося дуже важливим: щоб і смак домашньої страви, і сказане від щирого серця слово були там, де найважче нашим хлопцям».
Волонтери сьогодні – це ще один рід Збройних Сил України. Це та когорта людей, яка знайде все, що треба захисникам, добуде те, чого немає взагалі в країні, доставить туди, куди й комаха боїться літати. Волонтери – це «кровоносні судини», що густо обплели нашу армію і живлять її. Не лише амуніцією, харчами, зброєю, медикаментами – вони живлять її насамперед незбагненною всьому світу силою і вірою. Від серця до серця, від однієї душі іншій. І ти не знаєш імені людини, не знаєш, де вона живе, що любить, а серцем чуєш – рідна душа, рідна кров.
«Знаєте, після тисячі банок тушкованки, – говорить Людмила, – ми просто перестали їх рахувати. Ми просто продовжуємо її робити. Скільки вже зробили? Чесно, не знаю. Приїжджаємо, привозимо до волонтерського центру нашу продукцію, а нам кажуть: «Хлопці вже питали за тушкованку, просили привезти!» Ну, і скажіть, як після цього можна зупинитися? Вони там по самому краю між життям і смертю ходять, за нас, за наші домівки, за нашу землю, а ми їх кинемо? Що, утомилися ми, чи вже перемогли, якщо під Ніжином не стріляють? Щодо втоми… Признаюся. Був період, коли волонтери дістали багато м’яса й переробити його треба було швидко. Крутимося, крутимося днями, а воно наче на місці все. Не вистачало ні дня, ні власних сил. Сядеш ото коло того автоклава, дивишся і думаєш: «А як хлопцям там? Де їм сили брати? Це я тут, втомлюся – ляжу полежу, чаю поп’ю коли схочу, поснідаю і повечеряю у теплій хаті, спати лягаю у чисту постіль… А вони? В такому пеклі, та ніхто ж із них не сказав: «Все, я втомився стріляти, піду посплю», чи «Все, навоювався, поїхав я додому, а ви тут без мене якось». Дивлюся, як вогонь гріє той автоклав, і відчуваю, як і в мені назбирується якась вогненна сила. А розум, як клавіатура, набиває: неправда, що не можу більше. Можу! І ще більше можу! І зроблю ще більше, що б не ставало на заваді!».
Людмила та Микола Лисенки мають власне видавництво. Його послугами користуються багато замовників зі всієї України. Для подружжя це улюблена справа всього життя. Навіть у «найлютіші на замовлення» для видавничого бізнесу часи вони працювали, модернізувалися. До слова, коли у березні в Ніжині зачинилися навіть продуктові магазини, видавництво працювало, допомагаючи військовим з різноманітними мапами та іншим необхідним. Сьогодні, попри свою кулінарну діяльність, вони не полишають і улюбленої справи.
«Роботи трохи є, – говорить Людмила. – І слава Богу, що є можливість працювати, бо у нас колектив. Працюємо! Ніколи не опускати руки – це головне для нас!»
Не дивуйтеся, що у нашій оповіді від імені подружжя говорить лише Людмила. Просто спілкувалися ми з нею у видавництві, в той час як Микола готував чергову партію тушкованки вдома. Не втрималися, спитали, а чи не може статися так, що тушкованка стане ще одним сімейним бізнесом для них.
«От це точно ні, – сміється Людмила. – Ми виготовлятимемо тушкованку, допоки хлопці її просять, до Перемоги. А улюбленою справою є і буде поліграфія. Ось уже мудруємо над черговим нововведенням».
А як щодо того, аби придумати власний рецепт «Тушкованки від Лисенків»?
«Зізнаюся чесно – ні, – говорить Людмила. – Єдине, що хочу, це напрацювати свій власний рецепт паштету з м’яса кролика. Хочу (сміється) й зроблю. Пригощатиму наших героїв на день Перемоги й разом будемо згадувати тушкованку від Лисенків: вони – як смакували, а ми – як робили її всім миром».
Валерій КИЧКО
м. Ніжин, 30.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
