Війна перетворила Одесу з курорту в прихисток для тисяч українців, які були змушені тікати від авіаційних ударів, ракетних обстрілів і танків російських загарбників. На початок листопада в місті зареєстровано 50799 внутрішньо переміщених осіб. Жоден з них не залишається поза увагою.
Допомога надається різним чином. Нещодавно Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців в Україні заявило про готовність надати грошову допомогу понад 25 тисячам осіб, які постраждали від конфлікту або є внутрішньо переміщеними особами. Ці люди вже отримали непродовольчі товари – ковдри, покривала, постільну білизну, матраци та кухонні набори. Наразі в Одесі облаштовують центр для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб, який зможе прийняти до 100 людей.
Ніхто не стоїть в стороні. Серед них і волонтерський проєкт «Гостинна Хата». Щодня до нього приходять 700-800 осіб. Це переважно жінки та діти, евакуйовані з Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Ізюма, Харкова, Слов’янська, Херсона, Миколаєва, міст Донецької та Луганської областей тощо. Деякі з них є жертвами різних форм насильства і потребують реабілітації. Кожна сім’я – це історія життя.
Серце завмирає від сказаного. Дуже багато дітей. На жаль, війна стала частиною їх життя, страшною реальністю. Але дивлячись у ці світлі очі, хочеться вірити, що незабаром настане час перемоги.
У проєкті працюють неймовірні волонтери. Кожен – своя історія. Хочу познайомити з одним із них.
Звати його Валентин, в Одесі мешкає вже 6 років. Народився у Маріуполі. 24 лютого, коли розпочалася війна, Валентин був в Одесі. А батьки – в Маріуполі. Мама з татом не змогли одразу виїхати, оскільки всі в’їзди та виїзди були заблоковані. Їм довелося залишитись у блокадному місті і вчитися виживати у воєнний час.
Перші 10 днів вони мали газ, світло, воду – потім це все зникло. Пристосовувалися, готували на багаттях. Милися водою, яку важко вдавалося знайти на околицях міста. Цілими днями шукали їжу, але харчі в місто ніхто не привозив і постачання гуманітарної допомоги практично теж не було. Потім зник зв’язок.
Врізалися у пам’ять слова, які почув тоді від тата:
– Валік, підкажи, де мені знайти хліб?
Він намагався їм якось допомогти. Шукав волонтерів, які могли би в Маріуполі передати їм хліба. І ось одного разу мама раптом сказала:
– Сину, ми більше не побачимося.
Ця розмова була 2 березня. Наступні 10 днів минули без зв’язку. А 12 березня дивом до нього зміг додзвонитися буквально на пів хвилини друг із Маріуполя, який розповів, що його батьки живі, і він їм допомагає. Приносить воду, дістає продукти. Батьки взагалі не виходили з дому, бо було страшно: стрілянина, літали снаряди постійно. На жаль, потім зв’язок знову зник.
Валентин увесь час дзвонив татові та мамі, дзвонив знайомим, сусідам, щоб допомогли дізнатися хоч щось, як там у Маріуполі. І за 10 днів йому вдалося зв’язатися з сусідами, які на той момент виїхали з міста. Вони сказали, що бачили його батьків, але де вони, їм невідомо.
А за два дні йому написали знайомі з Польщі. Їм передали з Маріуполя, що батьки Валентина нібито загинули… А будинок зруйновано.
У спустошенні Валентин прожив три дні. Однак його одеські друзі, знайомі переконували, що доки він особисто не впевниться в тому, що трапилося, не повинен зневірятися.
І справді сталося диво. Валентину вдалося зв’язатися з іншими сусідами, які перебували в Маріуполі.
– Вони сказали, що батьки живі, їх бачили останні три дні, але вони не знають, де ті знаходяться, – розповідає волонтер.
За день зателефонував друг, якому вдалося виїхати на окуповану територію до Донецької області, де був мобільний зв’язок, і вони почали розробляти план вивезення батьків Валентина зі знищеного Маріуполя. Друзі не спали, цілодобово вели переговори, складали плани, шукали будь-якої можливості, щоб знайти та вивезти батьків.
Перша спроба була невдалою. Другові вдалося практично доїхати до будинку, де мешкали батьки Валентина, але далі його не пустили, бо в цьому районі почалися активні бойові дії. Та вже друга спроба була успішною. Валентин побачив своїх батьків по відеозв’язку – і не впізнав їх. До війни вони були в нього молоді, але зараз виглядали так, ніби одразу постаріли на 30 років.
Друг вивіз батьків Валентина на окуповану територію, бо на той момент не було шляху в бік Запоріжжя. Батьки прожили в селі один день, а згодом поїхали до Донецька, де друг Валентина допоміг пройти їм фільтрацію. У них брали відбитки пальців, дивилися під нігтями, перевіряли татуювання, роздягали. Далі продуманим маршрутом поїхали до Ростова, пройшли російський кордон, звідти батьків Валентина перевезли до Тбілісі.
– У грузинській столиці їх зустрічали зовсім незнайомі люди, але вони відгукнулися на чуже лихо, коли дізналися, що треба допомогти сім’ї з Маріуполя, – розповідає Валентин.
У Грузії батьки пробули вісім днів. Там їм допомогли з речами, їжею, з усім, що було потрібно. З Грузії вони полетіли до Польщі, звідти – до Молдови.
– Батьків зустрічали та допомагали пересісти з одного літака до іншого. Вони були в такому жахливому психологічному стані, що не змогли би ніяк упоратися без сторонньої допомоги, – розповідає Валентин.
І ось нарешті автобус Кишинів-Одеса привіз батьків до сина. Зустрівшись, батько розповів, що сталося з будинком. Батьки стояли на вулиці, на той момент був обстріл. Снаряд упав зовсім поряд. Вони впали на землю, їх збило ударною хвилею, знепритомніли. Коли прийшли до тями, відчули, що не вистачає повітря. А піднявши голови, побачили, що будинку немає взагалі. Одні руїни, що димляться. У цій ситуації те, що вони вижили, було дивом. Після цього прибігли сусіди та відвели їх у притулок, де була вода, їжа. Ось тільки помитись можливості не було, бо води давно немає. Були тільки джерела, але вони були далеко, а снаряди літали без упину.
Діставшись Одеси, батьки пройшли повне медичне, психологічне обстеження. І Валентин поступово разом із друзями повертав маму з татом до життя.
– Нам дуже допомагають: безкоштовні лікарні, ми отримували та отримуємо гуманітарну допомогу з волонтерського центру «Гостинна Хата». Не знаю, що би ми робили, якби не ця підтримка з усього світу. Разом ми сильніші, все буде Україна!
Олег Суслов, Одеса
9.12.2022
