Місто-герой Маріуполь тримало оборону від рашистської навали протягом майже трьох місяців. З 24 лютого по 20 травня 2022 року російська армія безжально знищувала і рівняла з землею усе живе, що було в ньому: підприємства, житлові квартали, об’єкти соціальної інфраструктури, місцевих жителів… Ще нещодавно багатий і квітучий Маріуполь, один із індустріальних центрів України перетворився на руїни. Десятки тисяч людей загинули. Сотні тисяч маріупольців вимушені були рятуватися від війни і стали переселенцями. Багато з них продовжують працювати віддалено, підтримують земляків в інших містах України та мріють про повернення додому і відродження рідного міста, адже душа і серце залишились там, у Маріуполі.
Віталій Донєв – начальник комунального підприємства «Маріупольське трамвайно-тролейбусне управління», яке очолює вже понад шість років. Головний напрямок роботи підприємства – здійснення пасажирських перевезень територією міста. До складу КП «МТТУ» входили автобусний парк, тролейбусне та трамвайне депо. Тут працювало близько 2 тисяч чоловік, усі працівники отримували стабільну заробітну плату і мали повний пакет соціальних гарантій. До 24 лютого 2022 року підприємство стрімко розвивалось, оновлювалось, реалізовувало нові проєкти і мало далекоглядні плани на майбутнє.
«Міська влада протягом останніх років докладала максимум зусиль, щоб покращити ситуацію зі станом міського транспорту і зробити пасажирські перевезення максимально комфортними для жителів і гостей Маріуполя. Удосконалювалась структура і сама філософія роботи нашого комунального підприємства, – розповідає Віталій Донєв. – За останні кілька років ми повністю оновили автобусний парк, у нас було 100 нових комфортабельних автобусів МАЗ, 90 абсолютно нових, сучасних тролейбусів, був повністю оновлений парк трамвайного депо. Проводились роботи з реконструкції ремонтної бази 4-го депо та автобусної колони. Впроваджувались великі проєкти, спрямовані на розвиток підприємства та покращення побуту працівників. Їх реалізація дозволила б найближчим часом підняти рівень надання послуг населенню ще на один щабель і вдосконалюватись далі. Все було так добре, що зараз навіть не віриться, що так було…»
Спокійне, розмірене життя і далекоглядні плани маріупольців в одну мить обірвало повномасштабне військове вторгнення росії на територію України 24 лютого. Маріуполь практично одразу ж перетворився на арену бойових дій, та місто ще намагалося триматися, працювати і виживати в надзвичайно складних умовах.
Війна
«Я дуже добре пам’ятаю той день. Я пам’ятаю, як ще довго не міг у це повірити, усвідомити те, що трапилося. 24 лютого, як тільки пролунали перші сигнали війни, я одразу ж поїхав на роботу. Керівництво міста вже проводило певні організаційні заходи, координувало роботу міських служб, але ситуація щогодини змінювалася. З введенням в країні воєнного стану управління містом перейшло до військових, а ми здійснювали безпосереднє сприяння їм і намагалися, кожен на своєму місці, забезпечити працездатність свого підприємства, підрозділу. Та з кожним днем ситуація ускладнювалась, – згадує Віталій. – Деякий час ми ще здійснювали пасажирські перевезення. За розпорядженням міського голови запровадили безкоштовний проїзд для жителів міста. Усіма можливими силами і способами намагалися зберегти транспорт і роботу транспорту на маршрутах. Але наприкінці лютого – на початку березня стало зрозуміло, що забезпечити роботу в нормальному режимі вже неможливо. Перед нами постали інші питання: як врятувати людей, працівників підприємства, свої сім’ї, як врятувати підприємство? Саме на це були спрямовані зусилля. Ми почали готуватися до евакуації населення».
Спроби евакуації населення
Попри страх і ризики для життя працівники підприємства відгукнулися на прохання керівника вийти на роботу. Спочатку, щоб здійснювати пасажирські перевезення. А з перших днів березня – щоб підготуватися і організувати евакуацію людей з міста.
«Перша спроба була запланована на 3 березня. Керівництвом міста були досягнуті домовленості щодо організованої евакуації мирних жителів. Ми зібрали водіїв, готували автобуси. Усі заходи щодо технічного забезпечення були здійснені, техніка була підготовлена і заправлена, визначені локації, де водії мали забирати людей. Але щоразу, коли ми здійснювали такі підготовчі заходи, ворог наносив цинічні, безжальні удари ракетами, «Градами», іншою зброєю безпосередньо по техніці автопарку. Ми працювали вдень і вночі, щоб організувати колону і врятувати жителів міста, відновлювали пошкоджену техніку. З кожним днем її ставало все менше, але ми не здавалися. Я глибоко вражений тією мужністю, тим героїзмом, з якими люди приходили на роботу і намагалися зробити неможливе. Було дуже важко і страшно, працівникам постійно доводилося ховатися від обстрілів в оглядових ямах, під автобусами, за плитами та за стінами, але вони, попри все, виконували завдання з підготовки техніки до евакуації. Наступна спроба евакуювати людей була 5 березня. Та під кожну заплановану дату ми отримували нові порції ракет по депо, техніки залишалося все менше і менше. Її просто знищували, для того щоб ми не могли вивезти людей», – робить висновок керівник підприємства.
Евакуювати жителів Маріуполя планували у напрямку Запоріжжя, на території, підконтрольні українській владі. Але, незважаючи на усі спроби і зусилля міської влади, «зелений коридор» для вивезення мирних жителів так і не був наданий: «Міська влада дуже багато зусиль докладала, щоб здійснити евакуацію людей. Над цим працювали цілодобово і в усіх можливих напрямках. Я знаю це, оскільки сам безпосередньо брав участь у цьому процесі. Ми щодня чекали команди, що можна їхати. Люди чекали. Дуже багато було жінок і дітей, яких необхідно було вивезти. Але нам так і не дали такої можливості. Фактично до 10 березня більша частина автопарку була розбита, автобуси згоріли, був знищений практично весь тролейбусний парк».
Ситуація у Маріуполі ускладнювалась з кожним днем. Працівники КП «Маріупольське трамвайно-тролейбусне управління» долучалися до усіх завдань з підтримки життєдіяльності міста, які ставило та координувало міське керівництво: забезпечували лікарні і пологові будинки водою та продуктами харчування, підключали дизель-генератори, допомагали людям облаштуватися в бомбосховищах, розвозили гуманітарну допомогу, доки це було ще можливо…
10 днів у бомбосховищі
15 березня Віталій Донєв, вперше з 24 лютого, не зміг дістатися до роботи. Обстріли були такої сили, що неможливо було навіть дійти до машини, дороги були перекриті, а до депо треба було їхати на інший бік міста. З цього дня для нього почалося життя в бомбосховищі. Чоловікові боляче згадувати цей період і важко про нього говорити:
«10 днів ми прожили у підвалі багатоквартирного будинку на лівому березі по вулиці Пашковського, поблизу пологового будинку. Разом зі мною були дружина, донька, 82-річна мама і 72-річна теща, а також ще близько 70 маріупольців, серед яких дуже багато жінок, маленьких дітей, людей похилого віку. Разом з іншими чоловіками ми намагалися якось налагодити життєзабезпечення нашого тимчасового прихистку – діставали воду, продукти. Когось треба було підтримати морально, заспокоїти. Кожен робив, що міг.
Найскладніше було дістати воду. Де ми її тільки не шукали: і в криницях, і в трубах, і в свердловинах, топили сніг, збирали дощову воду, зливали з котельних… У звичайному житті я навіть уявити не міг, що можна добувати воду у таких місцях і вона буде корисною людям. Наші героїчні жінки готували їжу для всіх на відкритому вогні біля будинку прямо під обстрілами. Я вражений нашими людьми, які у найскрутнішу хвилину мобілізуються, знаходять в собі сили, об’єднуються, допомагають одне одному. Страх був, але і гумор був. Все було, адже інакше вижити в таких обставинах просто неможливо.
Кожні 3-5 хвилин над нами пролітали ворожі літаки і бомбили місто. Наймасованіше бомбардування велося по металургійному комбінату «Азовсталь». Оскільки ми були неподалік, то все бачили, чули і розуміли. Діставалося, звичайно, і житловим масивам усього міста. Боляче і страшно було дивитися на смерті людей, на той жах, який відбувався навколо. Бої були такої сили, що люди по декілька днів не виходили з підвалу й не бачили денного світла.
В один із сусідніх будинків за 30-35 метрів від нашого влучила ракета, і вся будівля рухнула. Під будинком були живі люди, які стогнали, просили про допомогу, а ми намагалися і не могли їх дістати. Це тривало протягом кількох днів, вони помирали прямо на наших очах, а ми нічого не могли зробити. Маленьких дітей батьки закривали своїми тілами, щоб винести з-під обстрілів. Психіка не витримувала, ми були на межі зриву. Я розумів, що ще день-два, і будинок, у бомбосховищі якого ми перебуваємо, також впаде, і ми всі можемо там загинути.
Обстріли посилювалися. З кожним разом, коли десь поруч лягали бомби, снаряди, я все більше розумів, що треба рятувати сім’ю, треба виїжджати. Я щодня думав про те, як пробратися на інший бік міста і виїхати на територію, підконтрольну українській владі, не міг змиритися з тим, що виходу вже немає. Люди намагалися виходити з міста, виїжджати, але всі виходили в бік окупованого росіянами Новоазовська, оскільки інших варіантів вже не існувало».
Фільтрація
Остаточне рішення виїжджати з Маріуполя Віталій прийняв 25 березня. Дочекавшись відносного затишшя, він змусив свою сім’ю, попри сльози, стрес, страх і відчай, сісти в машину і поїхати в бік Новоазовська:
«Ми дісталися до Безименного, де знаходився російський пункт пропуску. Там я вперше почув слово «фільтрація». У мене не вкладався в голові сенс цього виразу – фільтрація людей. Як таке може бути? Там ми простояли в черзі 8 днів, і тоді я зрозумів, що це таке. Це принизливе ставлення, принизливі допити, прагнення подавити, знищити особистість, змусити говорити те, що людина насправді не думає, – ділиться гіркими спогадами чоловік. – Для кожного фільтрація відбувається по-різному, там своєрідний індивідуальний підхід. Тих, до кого немає питань, пропускають за 15 хвилин, когось не пропускають взагалі. Особисто для мене це приниження тривало близько двох годин, можливо, більше. В основному ставили запитання, пов’язані з моєю роботою, перевіряли телефон. Телефони перевіряють в усіх і повністю: всю інформацію, контакти, соцмережі. Чоловіків змушували роздягатися, шукали татуювання, ознаки причетності до ЗСУ. Взагалі, там що хочуть, те і роблять до тієї межі, коли самі вважають за потрібне зупинитися. Було декілька етапів перевірки, але, врешті-решт, мене пропустили».
Повернення в Україну
Після проходження фільтрації Віталій з рідними через росію, Естонію, Латвію, Німеччину виїхали до Нідерландів. Зараз сім’я перебуває там, оговтується після пережитого, а сам Віталій повернувся в Україну. В Києві, разом із керівництвом Маріупольської міської ради та частиною свого колективу, працює заради відродження рідного міста та підприємства, допомагає землякам, які виїхали, і жодних сумнівів щодо того, що Маріуполь невдовзі стане вільним українським містом, у нього немає:
«Я чітко вірю в перемогу ЗСУ. Абсолютно впевнений у перемозі українського народу, адже правда на нашому боці. Ми просто не можемо не перемогти. Зараз ми рахуємо збитки, будуємо плани з відбудови міста та відновлення підприємства. Та найголовніше у сьогоднішній роботі – це підтримка людей, яким довелося пережити жахіття війни», – говорить Віталій.
Керівництво міста спрямовує багато зусиль на те, щоб допомогти маріупольцям, підтримати, не втратити їх. Саме з цією метою, за ініціативою Маріупольського міського голови Вадима Бойченка, по всій Україні відкриваються центри «Я – Маріуполь». Тут переселенці з Маріуполя можуть отримати гуманітарну, інформаційну, консультаційну, медичну та психологічну допомогу, яка зараз надзвичайно важлива.
«Я ніби вже тривалий час не перебуваю в зоні бойових дій, але увесь цей біль, пережитий в Маріуполі, забути неможливо. Він увесь час в моїй душі. Але, разом з тим, є непохитна віра, що перемога обов’язково буде за нами. Перемога України, перемога Маріуполя, перемога усієї філософії нашої держави: миру, добра, прагнення до розвитку, волі, демократії. Все це переможе. У нас буде приємно жити, і люди, які виїхали до країн Європи, захочуть повернутися. Моя сім’я точно приїде. І Маріуполь для нас – не просто слово. Особисто для мене це – батьківщина, місто, де я народився і виріс, де мої друзі, чудовий колектив, підприємство, де мені було цікаво працювати. Я хочу туди повернутися і обов’язково повернусь!» – упевнений маріуполець Віталій Донєв.
Оксана Дудник, Харківська область
21.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
