Ольга Леонтьєва – підприємиця, коуч, громадська активістка, що започаткувала у Мелітополі масштабну щорічну толоку «Том Сойєр Fest» та багато інших регулярних заходів, яка пишається званням «Амбасадор Мелітополя», має свою історію перебування в окупованому місті та розлуки з рідною домівкою.
Щоденник невиконаних справ
Ще пізно ввечері 23 лютого я з колегами святкувала у онлайні отримання сертифікації з міжнародного консультування, ділилися враженнями від навчання та планами на майбутнє. На березень у мене було заплановане проведення тренінгів, на квітень – щорічний міський захід «Том Сойєр Fest Ukraine», на травень – «Вишиванка party», на вересень – «RED PARTY». Я людина, у якої зазвичай щоденник розписаний наперед. Думок про те, що щось може завадити реалізації всіх задумів, не виникало, але якесь внутрішнє передчуття підказало мені відмовитися від навчання, яке мало розпочатися у Краматорську саме 24 лютого. Як виявилося, не даремно.
Бізнес-сніданок у воєнному форматі
Оскільки я живу між залізничним вокзалом та військовим аеродромом, то про початок війни мене сповістили не новини, а потужні вибухи за вікном о 5:30. Я відразу зрозуміла, що почалася війна.
Я була засновником проєкту «Бізнес-сніданки», у рамках якого підприємці, громадські діячі та активні люди Мелітополя щочетверга зустрічалися зранку у кафе, спілкувалися на цікаві теми, обмінювалися досвідом та планували спільні заходи. Незважаючи на обстановку в місті, на бізнес-сніданок, який припав на ранок 24 лютого, я все одно прийшла, завітала й частина зареєстрованих людей. Звичайно, що попрацювати над заявленою темою нам не вдалося, бо, крім війни, все втратило актуальність. Тому серед присутніх обговорили, чим можемо бути корисними, зібралися та пішли здавати кров, бо розуміли, що потреба у ній скоро виникне.
Мелітополь – не сепаратистське місто!
Для мене війна розпочалася у 2014 році, я відразу почала волонтерити і розуміла, що наше місто – у зоні підвищеного ризику через його логістичні особливості. Але мені завжди здавалося, що ми робимо достатньо для того, щоб завадити реалізованому сценарію. І якщо бути чесною, то навіть уявити не могла, що Мелітополь може потрапити в окупацію вдруге за свою історію: вперше захоплений фашистами, тепер – рашистами. Можу впевнено сказати, що той, хто не переживав окупацію, навіть приблизно не може уявити, що це за життя. Тому хочу донести всім і кожному, що Мелітополь – не сепаратистське місто! Люди дуже чекають на звільнення! Не всі мають можливість виїхати з різних причин, а життя в окупації – пекло!
Страх та істерія змінилися рішучістю та згуртованістю
Вже 25 лютого ворог почав атакувати будівлі силових структур та виконкому. Декілька днів не було світла і води, зник зв’язок. Мелітополь поринув у інформаційний вакуум. Завдяки тому, що міська влада змогла перебазуватися та швидко мобілізуватися, комунальні служби працювали і змогли відновити всі комунікації. Та у жителів вже почалася паніка: грабували магазини, багато хто піддався загальному страху та істерії.
Люди самі організовувались у групи, щоб охороняти свої крамниці, будинки, вулиці.
На початку березня мелітопольці почали щоденно виходити на мітинги. Коли мою подругу, громадську активістку, прямо з мітингу рашисти забрали «на підвал», між катами та нею відбувся такий діалог:
– Хто організовував мітинги?
– Ніхто.
– Так не буває.
– У нас так буває!
Окупанти казилися, випитували, скільки грошей отримав кожен учасник, хто замовники акції тощо. У їхньому світогляді не допускається можливість вільного волевиявлення та спротиву ненависній владі.
Небезпечно для життя!
Після мітингів розпочався терор. У окупантів є списки із зазначенням виду діяльності та адрес проживання представників органів правопорядку, самоврядування, громадського сектора. Приходили до людей додому озброєні солдати, забирали на допити, багато активістів просто безслідно зникали. Мою подругу тиждень тримали зі зв’язаними руками та ногами і мішком на голові. Раз на добу – галета зі склянкою води і туалет.
14 березня прийшли з обшуком і в мій дім, та мене там вже не було. Моя сім’я зараз знаходиться у різних куточках України та зарубіжжя, але для мене головне, що рідні у безпеці.
Війна перевернула світогляд
Ми оцінюємо варварів за своїми цивілізованими мірками. Спостерігаючи за тим, що сьогодні відбувається у моєму рідному Мелітополі, можу сказати, що ведемо боротьбу з нелюдами. І якщо до 24 лютого я була толерантною людиною, вважала, що будь-яка точка зору має право на існування, то тепер моя думка кардинально змінилася: для мене не існує поняття «хороший росіянин», я їх усіх зневажаю. І це при тому, що я маю російські корені та розмовляю російською мовою. Не спілкуюся навіть з родичами з країни-агресора.
Жорстокі уроки
Я зрозуміла, що ворог у мене може забрати все, крім соціального капіталу, який я надбала, працюючи тривалий час у громадському секторі. Він сьогодні допомагає вижити мені та моєму оточенню. Я разом з однодумцями займаюся тим, що допомагаємо евакуюватися людям, які не можуть зробити цього самостійно. Доставляємо гуманітарні вантажі до Мелітополя. І ця робота надзвичайно важлива не лише з точки зору надання допомоги, а й з точки зору того, щоб мелітопольці відчували підтримку з боку України, знали, що про них не забули.
«Звільнена», але не свободна
Сьогодні переді мною відкриті всі двері світу, а я хочу жити лише у Мелітополі. Рашисти позбавили мене цієї можливості. Я залишилася сьогодні без дому. Мені вже декілька разів доводилося змінювати місце своєї дислокації, бо я знаю, що на мене полюють, маю завжди зібрані сумки. З’явилася параноя, пароль на телефоні, чого раніше ніколи не було. Я не відчуваю себе вільною людиною. Але одна з причин, чому я далеко не від’їжджаю: впевнена, що тримаю енергетичне поле – свій фронт.
Точка опори і подарунки
Не уявляю свого літа без моря та черешні. Черешні трохи було, але вона не така смачна, як мелітопольська. А наше Азовське море ще й у вересні тепле, тому дуже вірю, що нас звільнять і ще цьогоріч вдасться покупатися. Сьогодні віра у наші ЗСУ – моя точка опори.
У будь-якій ситуації треба шукати подарунки. У нашій це те, що про Мелітополь дізналися у всьому світі. Коли нашого мера викрали рашисти, про наше місто говорили навіть на Раді Безпеки ООН. Тепер Іван Федоров їздить як посол миру всією Європою. Я вважаю, що це дуже добре, адже відомість сприятиме подальшому залученню інвестицій для відбудови міської інфраструктури.
Завдяки активній фазі війни у більшості тих, хто не надавав значення національним ознакам, сьогодні відбулася самоідентифікація. Якщо раніше я була людина з синім паспортом, то сьогодні для себе я чітко визначилася, що я – українка.
Людина без планів
Я людина зі щільним графіком, тому одним із найважчих викликів, що принесла з собою війна, стала невідомість. Сьогодні щаслива, коли вже можу вибудувати плани на тиждень. Я не знаю, якою буду після Перемоги, але точно не байдужою чи пасивною.
Оксана ЛИМАР, Нікополь
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
