Від Барвінкового до Ізюму – найгарячішої сьогодні точки на бойовій мапі Харківщини – 35 кілометрів. І майже стільки ж до Слов’янська – міста сусідньої Донеччини, де ворог накопичує свої сили для активних наступальних атак.
А відтак Барвінкове майже з перших днів війни під обстрілами. Вже зараз дві третини будинків у місті зазнали руйнацій. Родина Сороколатів, як і сотні сімей, змушена була втікати від війни.
Їх будинок – спадок фронтовиків
Це типовий приватний будинок, збудований 1968 року батьками чоловіка, знаними у районі медиками-ветеранами Другої світової. Пішли у вічність фронтовики, хвороба забрала й чоловіка. Залишилася в оселі Галина Олексіївна з сином Ігорем і донькою Ольгою. Оля і після заміжжя трималася батьківської хати: певний час жила тут з чоловіком і донечкою.
Жили не гірше й не краще за інших: мали свій дім і комфорт у ньому, яку-не-яку живність тримали, городину для власного столу вирощували. Й хоч особливих статків і багатства не мали, але для нормального життя вистачало. І так би було й далі, якби не прийшли рашистські окупанти.
Війна змусила переосмислити наші життєві цінності, і кожен, здається, тепер зрозумів, наскільки важливо мати рідні стіни і дах над головою. І не має значення, хатина це чи апартаменти. Головне – щоб був СВІЙ ДІМ. А для багатьох барвінківчан сьогодні – це розкіш, неймовірне щастя і благо: лягати і просинатися у рідній оселі.
У родини Сороколатів це щастя забрав «асвабадітєль». Її, як і сотні тисяч українських сімей, російські окупанти зробили безхатьками.
Бабусю, ти що, не знаєш? Почалася війна!
Ці слова онучки й сьогодні ріжуть її пам’ять.
«А я й справді нічого не знала. Зранку 24 лютого, як зазвичай, провела внучку до школи, зять пішов на роботу. Син своїми справами зайнявся, я почала поратися на кухні. Телевізор не вмикали, якось ніколи було. Клопочуся собі потихеньку. Аж тут влітає в хату внучка і відразу з порогу звісткою, як крижаною водою, облила: «Війна, бабусю! На нас путін напав!!!» А я дивлюся на неї і зрозуміти нічого не можу: яка війна? з ким? чому? навіщо? за що?» – говорить жінка.
На ці запитання вона й сьогодні не знаходить відповіді. Адже ніколи нікого не просила її «асвабаждать».
Першою ми евакуювали внучку
Вже в лютому у Барвінковому почали лунати сигнали повітряної тривоги. Вибухи спершу було чутно здалеку, потім – все ближче.
Онучку бабуся майже відразу евакуаційним потягом відправила до мами у Польщу – донька туди поїхала ще восени на заробітки. А для себе разом із сином і зятем облаштували ліжка у підвалі. Намостили на дошках ковдри, матраци. Два тижні ночували там. Хоча звуки «прильотів» діставали й підвалу.
«Я бачила величезну вирву посеред центральної площі і металевий каркас згорілої автівки. Бачила, як вогонь знищив до тла бібліотеку. Бачила зруйновані будівлі міськради, відділу субсидій. І це все поруч, бо наш будинок за сто метрів від центру. Тоді сама хата вціліла, тільки шибки від вибухової хвилі повилітали. Ми вікна оббили плівкою і лишалися вдома. Вдень у будинку, вночі – у підвалі. Та сил терпіти ці страхіття не стало. Психіка вже не витримувала постійного напруження, безсоння», – розповідає барвінківчанка.
Страшні звістки з різних кінців міста про поранених земляків, про зруйновані будинки, заклик міського голови до евакуації утвердили рішення родини: треба виїжджати. Тоді Галина Олексіївна наважилася зателефонувати своїй подрузі Аллі у смт Близнюки. У відповідь почула: «Їдьте, чекаю». Збиралися швидко – документи, теплий одяг… Хіба багато візьмеш у руки? Допоміг місцевий волонтер Володимир Яковенко – автівкою доправив до Близнюків, що за 40 кілометрів від Барвінкового.
І це був пізній вечір 30 квітня.
Шок, відчай, сльози
А 2 травня о 5-й ранку Галину Олексіївну розбудив телефонний дзвінок подруги з Барвінкового. Правду говорять: вранішні вісті біду несуть. Гірку новину почула й вона: до них у двір прилетів «гостинець» від рашистів, будинок зруйновано. Вже й не пам’ятає горем вбита жінка, що у відповідь сказала. Просто не було слів. Шок, відчай, сльози…
Зять поїхав у Барвінкове подивився, що там можна ще врятувати. А що рятувати? Майже нічого не вціліло, тільки трохи речей зібрав та привіз до Близнюків світлини руїн.
Галина Олексіївна довго не наважувалася поїхати додому. Було морально важко. Готувала себе до цієї поїздки, розуміла, що буде боляче. А душа кликала до рідної оселі! У червні таки поїхала.
«Одна справа – бачити руїни на світлинах, інша – на власні очі. Ця картина й зараз стоїть перед очима. Дах просів і склався якось всередину. Цегляна стіна у кімнаті сина, під якою саме стояв його диван, зруйнована зовсім. Інші – пошкоджені. Металеві двері повикручувані так, що я навіть не збагну, якої ж це сили був вибух. Дерев’яні конструкції перетворилися на тріски. Меблі, техніка, домашні речі – все засипане битою цеглою, землею…Я сама собі й рідним кажу: якби ми не виїхали – нас живих вже би не було», – жінка не стримує сліз.
Із скорботою говорить і про подругу Ларису Манейчик, що мешкала в двоповерхівці навпроти. У ніч з 7 на 8 травня у її будинок влучив снаряд. Обгоріле тіло пенсіонерки витягли з-під завалів…
«До слова, і нас шукали під завалами. Це вже пізніше мені розповідали. Оперативна бригада рятувальників, що прибула на місце прильоту орківської ракети, найперше перевірила наш підвал – чи не завалило там людей. А тут я, після тривожного дзвінка подруги, набираю 101, кричу у слухавку адресу свого будинку, прошу, щоб хлопці виїхали, раптом там пожежа, раптом ще щось врятувати можна. А вони мене заспокоюють: вже були, пожежі немає, добре, що ви евакуювалися, що живі лишилися», – говорить барвінківчанка.
Допомагають влада, добрі люди і волонтери
Галина Сороколат із сином та зятем їхали до Близнюків, рятуючись від обстрілів, з намірами якнайшвидше повернутися у спокійне рідне місто, у власний будинок. Але евакуація затягнулася на місяці.
Зять поїхав у пошуках роботи на Полтавщину, а Галина із сином-інвалідом лишається в Близнюках. Оформили статус ВПО, волонтери і місцева влада не обділяють гуманітарною допомогою: видають продуктові пакунки, засоби гігієни, одяг. Люди в громаді чуйні, привітні. Але як би добре не було на чужині, все одно – не вдома.
«Донька щодня із Польщі телефонує, заспокоює: головне, мамо, що ви живі, а майно – то справа наживна, гуртом справимося. Онука обіцяє все відновити. Ось почитайте, яку вісточку із чужини вона відправила мені. Ношу цей аркуш паперу із собою. Тут кожен рядок, кожне слово дихає любов’ю і турботою. Душу гріє така вісточка. І сили додає. І віри. І бажання жити, дивитися у майбутнє», – вперше за довгий час розмови на обличчі жінки з’являється посмішка.
Про Таїсію, свою 16-річну онуку, бабуся говорить з гордістю. Розумна, талановита, здібна. У навчанні була кращою, у хореографічному колективі успіхи мала. Ось і польську публіку вразила своїм виступом на культурно-мистецьких заходах, які проходили на підтримку України. І була кращою на сцені! Крім того, вчить танцювати інших дітлахів – це її волонтерство.
«Така вона, моя зірочка. Ось тільки коли побачимося з нею? Дуже сумую за рідними. Так хочеться зібратися всією сім’єю у рідному домі. Я мрію про це. І вірю, що так і буде. Бо немає нічого страшнішого, ніж бути безхатьком, і сильнішого, ніж поклик рідного дому. Фізично я тут, а душа і серце лишаються там – у Барвінковому. І я туди обов’язково повернуся. Повернуся жити», – додає Галина Олексіївна.
Ірина Столбова
Барвінкове, Харківська область
01.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
