Інтенсивність бойових дій на Східному фронті зросла. Обстрілів у вересні – офіційно 222, що на 40 більше, ніж місяцем раніше. Поранення отримали 34 українські воїни. Загинули – сім, пише Новинарня.
Олексій Куленко, Денис Герман, Артур Голуб, Валентин Чепурний, Дем’ян Данилів, Віктор Молостов, Олексій Стрижак.
Від Стрия до Харківщини. Українці та етнічний росіянин. Наймолодшому – 24, найстаршому – 49.
Своєї останньої осені вони віддали життя за Україну, за наш спокій і затишок у тилу.
Один із полеглих формально вже не був військовослужбовцем ЗСУ – щойно отримав документи про звільнення. Але зараховуємо його до бойових втрат. Адже сержант Чепурний під час чергового артобстрілу тилового пункту бригади був із побратимами (вони зазнали поранень), і смерть чоловіка очевидно пов’язана з обставинами війни.
Найбільних безповоротних втрат у вересні зазнала якраз бригада Чепурного, 57-ма мотопіхотна – троє загиблих. По одному військовому полягло у 74-му розвідбаті, 503-му батальйоні морської піхоти, 54-й механізованій та 25-повітрянодесантній бригадах.
Війна триває. Ми пам’ятаємо всіх, хто не пускає війну далі своїх окопів. Вічна пам’ять хлопцям.
1. Олексій Куленко
Олексій Куленко народився 30 березня 1985 року в селі Орлове Голованівського району на Кіровоградщині. Там провів і дитинство, а згодом переїхав у сусіднє Покотилове. Після закінчення сільської 9-річки працював трактористом і механізатором.
На війні був із 2015 року. Спершу – за мобілізацією: служив у десантних військах, а потім – у морській піхоті. Підписав контаркт. Із квітня 2021-го – у 17-му окремому мотопіхотному батальйонів 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Старший солдат, навідник.
Товариші по службі розповідають про нього як порядного чоловіка й відповідального військовослужбоця.
“Олексій був порядним та відповідальним військовослужбовцем, хорошим товаришем і мужнім бойовим побратимом, готовим будь-якої миті прийти на допомогу”, – зазначив заступник командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення підполковник Олександр Книш.
У жовтні старший солдат Куленко планував узяти відпустку і зробити офіційну пропозицію руки та серця своїй дівчині Ірині. Але 11 вересня під час мінометного обстрілу окупантами позицій ЗСУ біля Причепилівки на Луганщині отримав осколкове поранення, несумісне з життям.
Поховали воїна в Орловому.
Залишилися батько, брат і троє доньок.
2. Денис Герман “Йожик”
Солдат, розвідник глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону Денис Герман народився 29 вересня 1989 року в Запоріжжі.
Закінчив Класичний приватний університет, здобув вищу освіту за спеціальністю “Правознавство” і кваліфікацію магістра права. “Він навчався у нас з 2006-го по 2011-й рік. Денис був дуже активним студентом. Добре вчився, відповідальний дуже”, – пригадує доцентка Катерина Трофімук.
“Він уболівав з Українську державу стільки, скільки я його знаю”, – каже ветеран АТО/ООС Євген Олексенко, який дружив із ним багато років. Вони були разом із Денисом на Майдані, переважно в Запоріжжі.
“Ми повинні були разом піти на службу. Так вийшло, що в нього декілька друзів уже відвоювали. І цей підрозділ якраз приїхав до нас, ми його запросили. Так він потрапив до них, потім підписав контракт і пішов на службу”, – додає Євген.
Контракт зі Збройними силами Герман підписав у 2019 році. А на фронт потрапив у січні 2020-го.
“Він зарекомендував себе під час проходження служби як чесний і добросовісний боєць. У цьому році він пройшов фахову підготовку й отримав свою військову спеціальність. Денис відрізнявся від усіх своєю добротою — дуже любив маму, сестру, батька. А ще дуже любив усяких тварин. Навколо нього завжди були всякі кошенята, собачки. І позивний в нього був “Йожик”, – розповідає заступник командира 74-го розвідбату Едуард Коровник.
Денис загинув 11 вересня на Донеччині внаслідок смертельних осколкових поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу позиції ЗСУ російськими військами.
Похований у Запоріжжі.
Залишилися батьки і сестра.
3. Артур Голуб
27-річний Артур Голуб пішов захищати Батьківщину 2020 року, щойно здобув вищу освіту – закінчив Національний університет біоресурсів і природокористування.
Він народився 13 квітня 1994 року в Малині Коростенського району Житомирської області. Паралельно з навчанням працював водієм вантажівки. Тож коли прийшов у ЗСУ, охоче сів за кермо вже військового авто.
Матрос, водій у 503-му окремому батальйоні морської піхоти.
І друзі дитинства та знайомі родини, і побратими по службі, й начальство – всі розповідають про Артура як про надзвичайно добру і світлу людину, яку неможливо було не любити.
“Це доброї душі людина, чоловічисько! Дуже життєрадісний – він чужому щастю радів, здавалося, більше, ніж своєму. І посміхався, підтримував, приходив на допомогу. Таких більше не буде…” – із сумом констатує товаришка по службі Анастасія.
“Він пішов воювати за покликом серця, як справжній чоловік. Артур був патріотом, таких дуже мало як в армії, так і в мирному житті”, – каже побратим Голуба Микола Ставицький.
Микола розповідає, що коли стояли під Горлівкою, Артур на своїй вантажівці міг проїхати по таких місцях, де інші водії просто відмовлялися це робити. “Він дуже старанно ставився до своїх обов’язків. Його машина була завжди за технічним станом однією з найкращих у батальйоні… Чесний хлопець, дуже справедливий і безстрашний. Така доросла дитина…” – розповідає Микола.
Попри молодий вік, Голуб був уже розлучений. З дружиною життя не склалося, проте свого 8-річного сина Дмитрика чоловік любив понад усе і дуже ним пишався.
Також боєць дуже дбав про свою хвору маму. Щоб назбирати гроші їй на операцію, під час навчання в Маріуполі між ротаціями Артур ночами підробляв вантажником на різних складах.
Навесні 2021 року він подолав смугу перешкод на берет морського піхотинця. А ще мріяв стати десантником. Улітку вперше стрибнув із парашутом і дуже цьому радів. Написав Миколі, що був неймовірно щасливий побачити небо крізь стропи парашута.
Це було їхнє останнє листування.
12 вересня російсько-окупаційні війська обстріляли позиції ЗСУ біля Верхньоторецького на Донеччині з протитанкового ракетного комплексу. Ракета влучила просто у вантажівку, якою кермував Артур. Він буквально згорів у кабіні…
Поховали в рідному Малині.
Залишилися мати, молодший брат і син.
4. Валентин Чепурний
Ім’я 34-річного Валентина Чепурного не потрапило в офіційні зведення штабу ОС про бойові втрати. Адже в день своєї загибелі на позиції поблизу Кримського на Луганщині він офіційно вже вважався цивільною особою – буквально напередодні в чоловіка закінчився контракт, і він заїхав до своїх забрати документи й попрощатися.
У війську Валентин служив із 2015 року, відбув не одну ротацію в зону АТО/ООС. Раніше чоловік проходив службу у роті радіаційного, біологічного, хімічного захисту, а під час навчань на Широкому Лані вирішив перевестися в мотопіхотний батальйон. Перейшов до 17 омпб “Кіровоград” 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Служив, доки під час навчань невдало зістрибнув з БМП і пошкодив ногу. Сталося це незадовго до закінчення терміну контракту.
Сержанта Чепурного направили на лікування у шпиталь. Контракт закінчився 10 вересня. За словами заступника командира з морально-психологічного забезпечення 57 омбпр, бійцеві пропонували вислати усі документи поштою. Але Валентин вирішив приїхати по них особисто. А після того, як забрав документи – в тиловому пункті управління батальйону, далеко від “лінії вогню” – заїхав до побратимів, з якими проходив службу ще в РБХЗ. Купив на гостинці печива, чаю, кави… І саме в ту мить, коли щойно звільнений з війська боєць був із побратимами на позиції, почався артилерійський обстріл.
Чепурний разом із трьома товаришами кинувся в укриття. Побратими проскочили, відбувшись нескладними пораненнями. А Валентин прийняв на себе убивчий удар осколків від міни 120-го калібру, яка впала зовсім поруч. Поранення виявилися несумісними з життям.
Чи є у рідних ветерана шанс отримати статус сім’ї загиблого військовослужбовця й відповідні виплати – наразі невідомо. Правозахисники обнадіюють, що в разі, якщо Міноборони не проявить таку добру волю (адже де-юре Чепурний уже справді не значився в списках військовослужбовців), у родини є шанс добитися справедливості в суді. От тільки єдиного сина матері не поверне вже жоден суд…
Поховали Валентина Чепурного в рідному селищі Високопілля на Херсонщині.
Залишились мати і син.
5. Дем’ян Данилів
Дем’янові нещодавно виповнилося 24. Він народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району на Львівщині. Був наймолодшим сином у багатодітній сім’ї: мав трьох братів і двох сестер. При цьому мати ставила дітей на ноги самотужки.
“Жили Даниліви скромно, але дружно, підтримували одне одного. Дем’ян був веселим, щирим, жертовним і порядним. З-поміж однолітків помічав те, чого не бачили інші. Якщо хтось чимось образив когось з його однокласників, Дем’ян був першим біля нього”, – пригадує вакладачка християнської етики Рудниківської школи Галина Потічна.
А колишня класна керівниця хлопця Ольга Борецька пам’ятає, як мама вперше привела маленького Дем’янчика до школи. “Вона весь час наказувала йому, щоб був чемним, щоб гарно поводився. Ну, думаю, якийсь шибеник у класі з’явився. А виявилося, що це – дуже спокійна, працелюбна, дуже сором’язлива дитина. Я ніколи не могла подумати, що отой наш сором’язливий Дем’ян має в собі таку велику силу духу, що піде на війну…”
У 2014-му, коли почалася війна, він саме закінчив школу. Після навчання у стрийському училищі був призваний на строкову службу. Згодом, у серпні 2016 року, підписав контракт. А коли його термін вичерпався – ще один.
Старший солдат, командир бойової машини, командир механізованого відділення 17 омпб 57-ї бригади.
Водночас воїн здобував вищу освіту: у 2020 році за порадою вчительки вступив на заочне відділення історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, на спеціальність “Історія і правознавство”.
“Йому там було цікаво. Дем’ян із захопленням розповідав про заняття, про дискусії з викладачами. Хоча був на сході, продовжував вчитися дистанційно. Виходив на зв’язок із викладачами, успішно склав сесію. У жовтні збирався приїхати складати наступну…” – розповідає колишня класна керівниця.
Вона пригадує, як якось натякнула Даниліву на те, що, може, вже й досить тієї військової служби – вже послужив, час і особисте життя влаштовувати… “Дем’ян відразу змінився на обличчі і наче відрубав: «Ні! Ми не можемо віддати своєї країни! Хоча нас, можливо, менше, і, можливо, менше у нас зброї — але наші хлопці сильніші від них. Ми їх переможемо! Бо ми – сильні духом. Бо ми воюємо не за гроші. Ми захищаємо свою державу!” – переконує Ольга Борецька.
У жовтні він мав приїхати не лише на сесію, а й додому, до рідних, які дуже його чекали.
Але 13 вересня окупанти вкотре обстріляли позиції 17-го батальйону біля Причепилівки з різних видів зброї, зокрема стрілецької. Кульове поранення в голову не залишило молодому галичанину шансів на виживання.
Поховали старшого солдата Даниліва в рідних Рудниках.
Залишилися мати, брати і сестри.
6. Віктор Молостов
Віктор Молостов не дожив до свого 50-річного ювілею якихось півтора місяця.
Етнічний росіянин, він народився 13 грудня 1971 року в Росії, дитинство провів у Вологодській області. А 1987 року разом із батьками переїхав в Україну, у село Новоолександрівка Красноградського району Харківської області.
“Сім’я Віктора приїхала до нас у село, коли він уже закінчив школу. У нашому районі він навчався на тракториста і водія. Потім працював на сільськогосподарському підприємстві, був трактористом, водієм, на комбайні працював”, – розповідає староста села Сергій Бондаренко.
Односельчани розповідають, що Віктор був дуже чуйним і добрим чоловіком: “Він завжди приходив на допомогу. Веселий, дуже любив гостей. У вихідні любив порибалити. Чудовий сім’янин, хороший чоловік і батько. Вони всією сім’єю любили ходити по гриби”.
Кажуть, один із синів Молостова також служив на Донбасі.
У військо Віктор був призваний за мобілізацією у 2015 році. Ховатися навіть не думав – навпаки, щойно прийшла повістка, без вагань залишив цивільну роботу і пішов на фронт.
Служив у різних бригадах, які перебували на передовій. Після демобілізації повернувся додому, але менш ніж через два роки уклав контракт із ЗСУ і відтоді намагався постійно залишатися в зоні бойових дій.
Із березня 2021-го – в лавах 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Старший солдат, командир бойової машини.
“Віктор був прикладом для інших бійців. У нього і життєвий досвід був більший, і військовий. Він завжди виконував усі поставлені завдання, ніколи не відмовлявся, не говорив, що не може. Сказали – він зробив. Він не тільки для військовослужбовців поради давав. Міг ще розповісти, як свійську птицю підгодовувати. Господарський чоловік. У ньому був хороший стрижень”, – згадує побратим.
Товариші по службі відгукуються про Молостова як про вірного друга, який користувався величезним авторитетом і як молодший командир мав чіткі перспективи щодо подальшого кар’єрного зростання.
Але не судилося. 26 вересня під час виконання бойового завдання у смузі відповідальності ОТУ “Схід ” (Донецька область) старший солдат Молостов підірвався на ворожому вибуховому пристрої. На жаль, без шансів на виживання.
Поховали Віктора в Новоолександрівці.
Залишилися дружина та двоє дорослих дітей.
7. Олексій Стрижак
Олексій Стрижак народився у 1982 році в місті Зеленодольськ Дніпропетровської області.
Працював електромонтером у компанії ДТЕК та на Криворізькій ТЕС. На війну пішов шість років тому – у 2015-му.
Служив у гвардії, потім у ДШВ. Із 2017 року – на посаді бойового медика в 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
“Це важка втрата для кожного з нас … Молодший сержант Стрижак був щирою, відкритою людиною, готовий завжди протягнути руку допомоги своїм побратимам, серед яких користувався повагою та авторитетом. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу…” – ідеться в повідомленні 25 опдбр.
Олексій Володимирович загинув в останній день вересня, отримавши смертельне осколкове поранення під час ворожого обстрілу позицій ЗСУ біля села Кам’янка на Донеччині з боку окупованої Ясинуватої. Як повідомив пресцентр командування Об’єднаних сил, так окупанти били з артилерії калібру 122 мм.
Вічна пам’ять полеглим.
Протягом серпня в бойових діях загинули дев’ять українських воїнів, поранення і бойові травмування отримали 27 військових.
