В її очах стільки болю, що, здається, там зупинилася ріка невиплаканих сліз. Вдова у 34 роки. Скільки сьогодні їх – із зраненою душею, розділеною навпіл; із життям «до» і «після», коли кожен довоєнний день згадується як найщасливіший, а болісний крик «Не вірю!» поселився у стінах, де лунав сміх і панувала любов. Надія Дєдушкова розповідає про свого чоловіка Івана, який загинув на війні:
«Ми були з тих, про кого кажуть: одна душа на двох. Познайомилися, коли мені було 14 років, а йому 16. Я – неговірка, тиха, спокійна. Про таких кажуть «мишка». А він – моя повна протилежність. Завжди у колі друзів, приятелів, знайомих, у будь-якій компанії до нього прикута вся увага. Веселий, балакучий, дотепний і щирий. Притягував до себе людей, мов магніт. Я ним захоплювалася, не вірила, що цей найкращий у світі чоловік звернув на мене увагу.
Ми разом виростали, дорослішали, нам було добре разом, бо цей чоловік став моїм Всесвітом. Мені більше ніхто не був потрібен, адже є Він – найавторитетніший, найрідніший. Для мене він був не лише першим і єдиним коханням, а й вчителем, порадником, найближчою людиною. Завжди знайде час поговорити, навчити, підтримати. Чекала з армії, листувалися. Ми завжди були разом. Нам випало велике щастя знайти один одного.
Але ж тепер я зовсім не вмію без нього жити… У мене був цілий світ, а війна його забрала…
Івана цінували на роботі в локомотивному депо. Випускник училища – помічник машиніста, машиніст. Завжди готовий прийти на допомогу, міг відкласти свої справи, бо потрібно зробити щось для інших.
Всі рішення ми приймали разом, окрім того, коли Іван прийшов у формі Збройних Сил України і сказав, що йде служити. Запевнив, що буде приїздити додому, що обов’язково повернеться…
Він і справді приїхав на день – з тату на руці «Надія на віка»… Вірила, що моя любов збереже його, бо вдома чекали син і донька, наш дім, де все зроблено його вмілими руками.
У його останній приїзд ми навідали його батьків, моїх, кумів. Обговорили, як влаштувати день народження донечці у квітні, адже виповнювалося п’ять років – перший ювілей. Обіцяв, що неодмінно приїде. Я йому вірила, як і завжди, адже була за ним як за кам’яною стіною. Оточена турботою, любов’ю, теплом – а тепер ніби на всіх вітрах без захисту…
Що рятує? Робота. Працюю в депо нарядчиком локомотивних бригад. Попросила відпустку, щоб бути наодинці зі своїм горем. А керівниця заборонила, дякую їй. Власне, тоді це, мабуть, було правильне рішення – бути серед людей.
Тепер живу спогадами, говорю з ним, прошу поради. Я не вірю, що Івана більше немає. Чекаю, що приїде, я йому пожаліюся, а він пригорне і заспокоїть, скаже, як завжди, що все буде добре.
Надзвичайно важко загибель батька переживає син. Замкнувся в собі, йому 13, і він сприймає все як дорослий. Дуже схожий на тата, відповідальний, серйозний. Донечці п’ять, я не можу наважитися сказати їй, що татка більше немає. Чекає, питає, а у мене душа рветься на шмаття – так важко. Клята війна, яка, немов ненажерливий звір, забирає найкращих, тих, хто обмінює своє життя на наші. Але ніхто не пояснює, як жити без цих найкращих. Хоча підтримують батьки, син, друзі, куми.
Пам’ять нагадує, як їздили з наметами щоліта на Дніпро, купалися, відпочивали, чоловік любив рибалити. Які ж ми були щасливі! Ми ніби хотіли набутися вдвох: завжди все робили разом. Ніколи не ділили: «чоловіча» робота, «жіноча». Іван залюбки допомагав готувати їжу, йому це подобалося, а я готова була робити хоч щось, аби тільки з ним. Дуже любив мій борщ, завжди хвалив, казав, що навіть смачніший, як у мами. У мене крила виростали від його слів, теплоти, турботи. А його «золоті руки» вміли все: робити вдома ремонт, лагодити техніку, бути наставником для тих, хто тільки починав опановувати професію машиніста. Він все вмів, любив сім’ю, людей, життя, Україну. І віддав найдорожче – своє життя.
На початку березня зателефонував і наполягав, щоб їхала з дітьми у Дмитрівку, була там. Я дітей відвезла, але не послухала – вийшла на роботу. Всі ми чекали, що війна ось-ось закінчиться, всі повернуться додому і припиниться цей жах. А 4 березня приїхав його побратим до своїх рідних. Тепер розумію, що перед відправкою на фронт. Говорили телефоном, і я запропонувала напекти гору пиріжків, передати посилку. А Іван відмовився. Мовляв, їхати через блокпости, краще згодом. Я навіть не знала, що він вже на передовій.
5 березня Іван загинув. Це найчорніший день у моєму житті, бо й досі уві сні пригортаюся, розмовляю, розповідаю, що так і не навчилася без нього жити.
Я знаю, що іншим вдовам так само тяжко. Ми всі зі скаліченими душами, бо половину забрала війна. І ту велику біду, що випала на долю дітей, не можна осягнути.
Молюся, щоб більше нікого не спіткала вдовина доля, у ній занадто багато гіркоти для однієї людини, адже тепер немає з ким ділити все навпіл. Ми кричимо «Чому?», ми продовжуємо чекати їхнього повернення і Перемоги, щоб не сиротіли сім’ї. Сьогодні горе кожної вдови, матері таке велике, що ми намагаємося виплакати його на самоті. Можливо, пізніше будемо спілкуватися між собою, знаходити підтримку… Дуже чекаємо Перемоги».
***
Нагороди мають отримувати Герої, прикріплювати на військову форму, щоб потім вітали побратими, вдома влаштовували свято, із захватом дивилися дружина і діти, пишалися рідні і друзі.
Герої мали би так робити. Але багатьом із них нагороди не вручать, бо Герої у Небесному Війську крилами накривають нашу Україну. Тож вручають нагороди у маленькі руки – заради яких і обміняв Герой своє життя на їхнє.
Іван Миколайович Дєдушков працював машиністом електровоза локомотивного депо, а потім пішов захищати Україну від окупанта. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Президент України Володимир Зеленський нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня Дєдушкова Івана Миколайовича – старшого солдата (посмертно).
Орден вручили дружині Надії Павлівні і синові Олександру у локомотивному депо, де працював Іван Миколайович.
Фото надані героїнею матеріалу
Надія Коленченко, Знам’янка, Кіровоградська область
18.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
