Розірвані на шматки людські долі, зруйновані мрії, болісні спогади, страх і тривога, втрачене відчуття безпеки, глибокі особисті рани, які не загояться ніколи. Це все війна, яку розв’язала Росія. Часто непомітними залишаються опосередковані жертви війни – люди, яким нікому було надати медичну допомогу через обстріли, ті, чиє серце просто не витримало побаченого. Їх ніхто і ніколи не порахує. За них ніхто і ніколи не нестиме відповідальності. Єдине, що ми можемо для них зробити – це пам’ятати.
Де народилася, там і згодилася
Село Діброва відоме на Донеччині своєю дивовижною природою та мальовничими ландшафтами. Поруч Блакитні озера, річка Сіверський Донець, соснові ліси, старі могутні дуби. За останні роки Діброва почала перетворюватись на дачне селище. Охочих дихати чистим повітрям і насолоджуватись навколишньою красою було багато. Але серед численних нових і багатих особняків залишалися маленькі будиночки, інколи навіть старі хати місцевих мешканців. В одній із таких хат на вулиці Сонячній жила Клавдія Василівна Онацька.
«Побудували хату десь у 1955 році. В ній я і народилася. Жили ми всі разом: бабуся з дідусем, моя тітка, мама і я», – згадує жінка.
Закінчивши виш, працювала в Новомайорську, пізніше – в Лимані.
У дев’яності дівчина повернулася в рідне село. Роботи в місті не було, та ще і здоров’я істотно погіршилося – через перенесену важку хворобу Клавдія отримала інвалідність. Була ще одна причина для повернення – треба було доглядати за старенькою матір’ю, яка на той час майже повністю втратила зір.
Жінка доглядала за матір’ю вісім років, до самої її смерті.
Коли усміхнулася доля
За довгі роки Клавдія Василівна змирилася з думкою, що не матиме родини, а жити одною – це не так уже й страшно. Урешті-решт, є родичі, подруги, сусіди. Вона не чекала ніякого дива, але воно таки сталося.
Петро нічим особливо не був примітним. Спілкувалися спочатку нечасто – чоловік приїздив з міста допомагати будувати родичам дачу лише на вихідні. Та він дуже сподобався жінці – роботящий, чемний. Тепер на кожну суботу Клавдія Василівна чекала з нетерпінням, та й чоловік не пропускав можливості зустрітися і поговорити із сусідкою. Через деякий час Петро перебрався жити в Діброву, в маленький будиночок, до своєї Клавдії. Жінка була щасливою. Здавалося, ніщо це щастя не зруйнує.
Марні сподівання
24 лютого 2022 року Клавдія Василівна зранку увімкнула телевізор і дізналася страшну новину – почалася велика війна.
«Електрика ще була, телевізор працював. Страшно не було, але неначе все завмерло. Ми дуже сподівалися, що війна омине наше село стороною, як це було у 2014 році. Ми тоді в Діброві картоплю садили, а жителі Слов’янська та Краматорська страждали від обстрілів. От і зараз всі думали, що нас не зачепить. Я щиро в це вірила. Ми навіть укриття спочатку не готували, весь час перебували в хаті, хоча «гупало» постійно і поблизу. А у квітні в Діброві почався жах. Зникли світло і газ. Ані магазину, ані медичної служби. Село почали страшно обстрілювати. Снаряди падали один за одним. Ближче до вечора ставало страшніше. Хати горіли цілими вулицями. Навпроти нас жили Ліна Іванцова з матір’ю. В їхній будинок влучив снаряд, розбивши хату навпіл. Жінки ховалися у погребі, їх там і засипало. На щастя, обидві залишилися живі, а ось будинок згорів. У них на подвір’ї багато дров було, і всі вони разом спалахнули. Сусіди допомагали гасити. Тоді ще люди намагалися хоч щось урятувати…» – розповідає жінка про ті чорні дні.
На питання, чи вдавалося поспати вночі, Клавдія Василівна відповідає:
«Було дуже гучно. Хто там спав? Ніхто не спав. Іноді вдавалося передрімати, але частіше – ні. Та і як спатимеш, коли навколо вогняна заграва, усе свистить, гуркотить, а хата здригається?»
Те, що не забудеться ніколи
У квітні Петро захворів.
«Ще до повномасштабної війни його здоров’я почало погіршуватися. Ми були в лікарні, всі обстеження пройшли, але лікарі тоді нічого не знайшли. А як почалася велика війна, йому зовсім погіршало. Пам’ятаю, пішли ми з ним до сусідів погодувати тварин. Господарі виїхали, а собачка та коти залишилися. Ми між обстрілами ходили їх годувати. Тоді Петрові стало зле, він мені каже: «Клаво, я не можу йти». Просиділи ми в сусідській хаті години три або чотири, я все чекала, що йому трохи покращає. А що було робити? – каже жінка, – Покликати на допомогу нікого. Ледве дотягла його додому. Ось тоді Петро зліг і вже більше не вставав. Лікаря викликати було неможливо – телефони «швидкої» та лікарні вже не відповідали…»
Коли Петру стало зовсім погано, в Діброву якимось дивом змогли прорватися його родичі – рідний син і брат.
Голос Клавдії Василівни змінюється, коли вона розповідає, як помер її чоловік. Тон стає якимось беземоційним, мабуть, через те, що всі емоції вже давно вилились разом зі сльозами:
«Мені здається, що я запам’ятала кожну ту мить, і лише заплющую очі – знову відтворюю все у своїй голові, – веде далі Клавдія. – Як Петро помер, я двічі дзвонила до поліції. Але мені відповідали, що не можуть приїхати через сильні обстріли. Сказали, щоби ховали самі. Сусіди, ризикуючи життям, допомогли — викопали могилу на цвинтарі. Ось вони та ще син Петра і поховали. Гарний у нього син – студент, вчиться в Харкові на айтішника. Я навіть в останню путь провести дорогу людину не змогла. Не дістатися було пішки до цвинтаря – обстріли тоді були страшні. Тіло вивозили легковою машиною, і сісти мені не було куди. Труни не було. Працівники ритуальної служби їхати у село відмовилися – дорога постійно прострілювалася. Тіло мого Петра загорнули в килим та так і поховали».
Петру Карпенку було 65 років. Він також жертва російської агресії, адже ще жив би, якби мав доступ до медичної допомоги. Через війну так померли тисячі людей, яких офіційна статистика не враховує…
Шлях до безпеки
4 травня, через дев’ять днів після похорону Петра, Клавдія Василівна виїхала з Діброви. На той час перебувати у власному будинку вона вже не могла – там від вибухів були вибиті всі вікна та двері.
«Саме в день, коли ховали Петра, снаряд розірвався на дорозі просто перед моїм будинком. Ми тоді були на вулиці. Вибухова хвиля була такої сили, що нас просто занесло в літню кухню. Коли зайшла в хату, то побачила, що вся підлога вистелена дрібними уламками скла. Через кілька днів снаряд залетів до нас у двір і вибухнув біля колонки з водою. Тоді дах будинку розвернуло на 180 градусів. Кілька днів я і син Петра пересиділи в уцілілій хаті сусіда. Жахливі обстріли були. Хати палали, але люди якось об’єдналися та допомагали один одному. Мені сказали, що когось вивозять, і є два вільних місця. Взяли і нас», – згадує жінка.
Клавдія Василівна збиралася дуже швидко, із собою взяла лише документи. Навіть мобільний телефон залишився в кишені старого халата.
Виїхали недалеко – в невеличке містечко, до першої дружини Петра. «Мама сказала, щоб я віз вас до неї», – твердо сказав син покійного чоловіка, і жінка погодилась.
Як потім з’ясувалося, рішення ухвалили вчасно – через кілька днів у село зайшли росіяни…
Про добрих людей і велику надію
На новому місці Клавдія Онацька почала оформлювати свідоцтво про смерть чоловіка. Зробити це виявилося не так просто.
«Ніде країв не могла знайти. Дзвінок у «швидку» не був зафіксований. В поліції теж говорили, що вони не мають жодних даних, – розповідає жінка. – Але при повторному зверненні запис мого дзвінка до поліції таки знайшли, і всі документи ми змогли отримати».
Нині Клавдія Василівна живе в будинку разом із колишньою дружиною Петра – Світланою. Жінки ладнають між собою і одна без одної нікуди їхати не хочуть. Та і в їхньому містечку небезпечно, ліс навколо замінований. Під час обстрілу росіяни смертельно поранили чоловіка двоюрідної сестри Світлани.
«З нашої великої родини майже нікого не залишилося. Від початку війни, з лютого 2022 року я втратила дев’ятьох родичів. Хтось помер від хвороб, хтось від ран. Племінницю росіяни розстріляли. Їздила я до двоюрідної сестри в Сіверськ – він цілодобово обстрілюється. Вмовляла її виїхати та марно… Вся наша вулиця згоріла. Великі двоповерхові будинки зруйновані, металеві огорожі покрутило. Відносно цілим стоїть лише будинок сусіда Андрія. Моя хата повністю вигоріла від влучання в серпні, коли Діброва палала ще раз. Тоді вже вогонь не гасили – не було кому… – не стримує сліз Клавдія Василівна. – А ось гордість Діброви – наш старий дуб – залишився цілим. Кількох гілок лишився, але стоїть. Може, й відродиться наше село. Звісно, свою хату я не відбудую – не маю сил. Та сусіди заспокоюють, обіцяють, що буду жити у них».
Діброва на сьогодні є деокупованою територією, але село час від часу потрапляє у різні зведення як населений пункт, що обстрілюється. Перебувати там – смертельно небезпечно. Нещодавно це було підтверджено ще одним втраченим життям місцевого мешканця…
«Я мрію повернутися, – ділиться думками жінка. – Хоч мені і гарно у Світлани – живемо, як одна родина. І від нашого села це недалеко – якийсь десяток кілометрів. Здавалося б, природа та ж сама, а мене тягне у Діброву».
Після визволення села Клавдія Василівна кілька разів їздила туди – возив сусід Андрій, той самий, чиїх тваринок підгодовували вони з Петром.
У рідному селі на жінку чекає вщент зруйноване подвір’я.
Закінчується наша розмова її словами, що сповнені болю, але і не позбавлені крихти надії: «Все там – суцільне згарище. Посеред нього – піч. А я – вдома…»
Авторка: Віра Ільїна
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
