Зниклий безвісти – два страшних слова, які зруйнували тисячі українських доль. Безліч наших сімей вірять, що одного дня повернуться їхні зниклі під час повномасштабного вторгнення чоловіки, батьки, брати, сестри, матері, друзі. Вірять попри те, що за всіма об’єктивними ознаками шансів на повернення обмаль.
…
У травні 2024 року Мінцифри опублікувало дані про те, що з 24 лютого 2022 року зниклими безвісти вважаються 52 673 українці. Із них 68,5% – за особливих обставин, тобто через воєнні дії, тимчасову окупацію або природні катаклізми. Найбільшу кількість зниклих безвісти зафіксували в березні 2022 року – це 3975 осіб.
Саме навесні 2022 року в районі Рубіжного на Луганщині безвісти зник захисник зі Слов’янська Андрій Хряков. Про те, за яких обставин це сталося, як сім’я з’ясовувала всі обставини трагедії, якою людиною був Андрій, і як приєднався до війська, – ми поспілкувалися з його рідним молодшим братом Сергієм.
Андрій Хряков закінчив Донбаську державну машинобудівну академію (ДДМА) в Краматорську. Навчання поєднував із роботою в студентській медіагрупі “Академія” при ДДМА, де працював над створенням радіоетерів і писав у газету. Після випуску працював у приватній фірмі, де розробляв 3D моделі ювелірних прикрас. Хоч вони з Сергієм обидва були закритими людьми, проте мали близькі стосунки.
Зовні Андрій справляв враження відстороненої, завжди сконцентрованої та зібраної людини, яка керується практичним розрахунком. Доповнювали враження чорний одяг, незмінна важка шкіряна куртка та високі чоботи на тракторній підошві.
Утім, друзі та брат пам’ятають і інший його бік – того, хто дбав про близьких і друзів, навчав молодших колег, приходив на допомогу навіть пізно вночі. Андрій і Сергій дбали одне про одного. Але так склалося, що Андрій у сім’ї завжди був за головного та брав відповідальність за ключові рішення. Не в останню чергу так склалося тому, що їхній батько покинув родину та поїхав до росії ще до повномасштабного вторгнення рф.
“Він дуже гостро відчував несправедливість і ті речі, які працюють не так, як мають працювати. Мабуть, тому і пішов захищати країну”, – ділиться Сергій.
У вільний від роботи час Андрій читав книжки, слухав абсолютно різну музику, цікавився північною міфологією, їздив на концерти улюблених гуртів із друзями, вивчав мови, ходив у кіно і дуже любив виїжджати кудись на природу з великою компанією.
***
Про війну з росією, яка до 2022 року точилась на Сході України, Сергій із братом говорив небагато.
Ще коли війна була на стадії АТО/ООС, Андрій за власним бажанням проходив навчання на військовій кафедрі в Сумах на артилериста. Мав звання молодшого лейтенанта.
За лічені тижні перед повномасштабною війною брати теж не обговорювали ситуацію, яка щодня ставала дедалі наелектризованішою.
Але коли путін видав указ про включення так званих “днр” і “лнр” у склад росії, стало зрозуміло, що війна неминуча. Андрій більше розмовляв із матір’ю і радився з нею, як правильно вчинити. Мав чіткий намір іти захищати країну. Мати благословила його, і Андрій мобілізувався в перші ж дні за повісткою, оскільки закінчив військову кафедру і був у першій черзі.
Сергій же пішов добровольцем 28 лютого 2022 року. Обидва вони потрапили у військову частину 3035 НГУ, 15 полк. Андрій потрапив у резервну роту, а Сергій пішов у батальйон спеціального призначення “Донбас” стрільцем.
Дізнавшись про те, що брата не відправили одразу на передову, Сергій на деякий час заспокоївся. Проте резервна рота – це формування, звідки беруть поповнення для інших частин у разі втрат. Саме така ситуація була під час боїв під Рубіжним. Андрій одним із перших зі свого підрозділу добровільно вирушив туди, щоб замінити тих, хто загинув, був поранений або потрапив у полон. Хоча за фахом військової кафедри він мав бути десь в артилерії і обіймати посаду командира відділу, командира взводу, замполіта тощо. Однак сам Андрій ще до повномасштабної війни ділився, що навчання на військовій кафедрі було некваліфікованим, тож ніяких посад не вимагав.
“Наскільки ми з ним спілкувалися, на військовій кафедрі він не отримав кваліфікованої підготовки. І коли почалася війна, не було такого, що він знає, що робити. Йому треба було всьому заново навчатися, але вже в бойових умовах. І в цьому плані ми з ним були на рівних.
Він ще з дитинства дуже любив стріляти, навіть мав застосунок на телефоні, де треба було по деталях збирати та розбирати зброю. А навчання на артилериста – вони жодного разу навіть не вистрілили з гармати тоді”, – згадує Сергій.
Наскільки він знає, на момент боїв за Рубіжне, його брат пройшов кілька ротацій туди. Перша тривала не дуже довго, друга – вже більше. Сергій тоді був у районі Кремінної – це недалеко.
“Можливо, він сподівався, що потрапить десь ближче до мене. Коли це все вже сталося, я себе звинувачував, що не зробив нічого, щоб він був поряд зі мною”, – картає себе хлопець.
У період березня-квітня 2022 року росіян саме вибивали з Півночі України, а ось на Сході сил окупантів ставало дедалі більше. Обидва брати відбивали російські штурми. Сергій згадує:
“Я пам’ятаю, було 16 квітня. Ми з ним переписувалися і попередили одне одного, що можемо бути без зв’язку деякий час.
Останнє повідомлення від нього було, що сідає телефон, і секретний чат не працює, і що декілька днів може не бути зв’язку. Це було 19 квітня. А з 21-го він офіційно вважається зниклим безвісти”.
Із часу зникнення Андрія його акаунт у “Telegram” вже видалений, але залишилося те останнє повідомлення.
***
Після зникнення Андрія в частині проводили службове розслідування. Сергій спілкувався з хлопцем, який був з його старшим братом. Той сказав, що Андрія поранили під час ворожого штурму уламками від гранат.
Побратим Андрія розказав, що той став підніматись драбиною, чи то на горище, чи то на другий поверх (Сергій так і не зрозумів), але потім почав сповзати цією драбиною через поранення. Але яке саме було поранення – чоловік не сказав.
Андрій не відступив і залишився на позиції. За словами побратима, хлопець був дуже важкий в плані поранення, і йому неможливо було допомогти. Тож товариш вивів іншого пораненого кулеметника, а Андрій лишився.
Ще двоє хлопців, які були з Андрієм, сховалися в підвалі, пізніше їхні імена з’явилися в списках полонених. Андрія в цих списках жодного разу не було. Встановити факт його загибелі також неможливо, оскільки потрібно три свідки, які це підтвердять. А востаннє його бачили живим, хоч і сильно пораненим.
Після зникнення захисника брат і матір зверталися до різних організацій та офіційних органів, які займаються пошуком зниклих безвісти та уточненням інформації про них. Зокрема написали заяву в поліцію, зверталися в Офіс омбудсмена та в органи, які займаються звільненням полонених. Нещодавно Сергій здав ДНК для встановлення родинних зв’язків у випадку, якщо передадуть тіло його старшого брата.
Мати і брат Андрія відмовляються вірити в те, що він загинув. Тож регулярно актуалізують його дані. Скільки він ще зможе перебувати в статусі зниклого безвісти – Сергій не знає. Але каже, що через певний час його все ж доведеться визнати загиблим, якщо не знайдеться живий або мертвий.
Сім’я не оформлювала ніякі пільги, але за зниклим безвісти Андрієм ще зберігається половина зарплати. Чому саме половина? Тому що, згідно із законодавством, зарплата зниклого безвісти захисника порівну ділиться між батьком і матір’ю.
Іншим людям, які опинилися в подібній ситуації, Сергій радить діяти самостійно і не чекати, поки справою зниклого безвісти займуться певні органи. Щоб виплачували допомогу, треба звертатися у військову частину. Якщо ви знаєте, що людина загинула, але вважається безвісти зниклою – треба знайти побратимів, які були разом з ним чи нею, щоб ті могли дати свідчення для суду. Необхідно поговорити з командиром. Також треба звертатися лише в офіційні органи та організації, які шукають полонених, загиблих та зниклих безвісти. Адже в іншому випадку є ризик натрапити на шахраїв, які наживаються на чужій біді.
“Як би вам не хотілося повернення вашого родича, навряд чи є якась людина, яка знає про його місце перебування, але про це не знають на офіційному рівні. Не варто вестися на пропозиції людей, які кажуть, що за п’ять тисяч доларів витягнуть вашого родича”, – застерігає Сергій.
Зараз йому допомагає пережити трагедію усвідомлення того, що треба дбати про маму, адже Андрій багато робив для неї і був ближче. Допомагає турбота про дружину і сина, якого також назвали Андрієм:
“Допомагає родина, про яку треба дбати. І не можна дозволяти собі занепадати духом. А ще тримає бажання звільнити всі території та, нарешті, дізнатися, знайти – я маю знати на сто відсотків, що або він загинув, або живий. Я маю це знати. Я маю знати, що тоді трапилось. Я не можу зараз поїхати в те останнє місце, де Андрій був. Але колись я туди поїду”.
Авторка: Вікторія Повержук
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
