Блокнот, фотоапарат – власне, як зазвичай починаємо інтерв’ю. Локація – Гуманітарний центр, місто Знам’янка Кропивницького району. Волонтери працюють. І раптом за секунди здригнулася земля. Жінка з повними сліз очима наполягає перейти в укриття: «Ми таке вже пережили, треба ховатися, це – бомби». Керівниця Центру Наталя Тишкевич гарячково пов’язує всім стрічки на зап’ястя: «Це намолені, – примовляє, – обереги, тільки привезли…».
У Кропивницькому рятували поранених, плакали над загиблими, а ми говорили і говорили про війну, вимушених переселенців, добро, що повертається, і багато іншого. І це теж жах, бо ще не знали, якої рани завдано обласному центру, де так багато рідних, друзів, колег і найкращих у світі людей. Попри все говоримо.
Межа. 24 лютого – інше життя, інші цінності, інший вимір добра і зла, людяності і прийняття рішень. Хтось із наших земляків у інших країнах, комусь потрібне заспокійливе, а ще є категорія людей, які за будь-яких обставин гуртуються, щоб робити те, що найбільш потрібно.
«Волонтерською діяльністю ми почали займатися ще у 2014 році. Було навіть своєрідне шефство над 57-ю бригадою, де багато земляків, – розповідає Наталя Миколаївна. – Час від часу відправляли домашні смаколики, виконували прохання. Але день 24 лютого приголомшив, і таке враження, що він триває й досі як один нескінченний, довгий день або ніч, коли хочеться прокинутися. Перший дзвінок зранку – дітям у Київ. Далі очікування новин, але повідомлення від хлопців були невтішними: «Ми в оточенні, виходимо поодинці лісами, частина в полоні». Потім ще страшніше: поранені, 200-ті… Телефонували дружини, мами, запитували поради, шукали контакти тих, хто служив поряд. А потім почали приходити знам’янчани, щодня більше й більше. Тож звернулася до міського голови Володимира Сокирка з проханням надати велике приміщення. І через кілька днів після повномасштабного вторгнення ми його мали. Усвідомлювали, що потрібні будуть сітки, тож відразу почали плести. Із старих джинсів, які приносили люди, шили рукавиці, адже їх потрібно було багато, щоб розбирати завали».
Почали писати бійці, які виходили з оточення без одягу, медикаментів, продуктів, власне всього необхідного, а надворі – лютий. Спочатку почали приходити й приносити речі дружини, матері, а потім всі небайдужі, за що їм величезна вдячність, адже для багатьох воїнів це був порятунок. Як доправляли? Ланцюжок зовсім незнайомих людей, телефон, величезна довіра і бажання допомагати.
«Ми плели маскувальні сітки, формували посилки, шукали транспорт, пальне і водіїв, – пригадує Наталя Миколаївна. – Перший автомобіль поїхав 28 лютого. Розуміли, які це ризики – відправляти у справжнє пекло, але два далекобійники зголосилися сісти за кермо, і вантаж було доставлено! Про те, що вони перебувають у небезпеці, не знали навіть дружини, але це був справжній вчинок патріотів: «Так треба».
Люди, які приносили допомогу, каже Наталя, зворушували до сліз. Бабусі пекли пиріжки, люди приносили одяг, ліки, фермери – крупи, мед, борошно. Із залізниці привезли теплий одяг, а це те, чого найбільше потребували на той час. Перший вихідний був на Великдень. На той час у волонтерському центрі вже працювали вимушені переселенці, тож влаштували спільне частування, вітали, плакали, згадували. Спочатку всі були, як горобчики, настовбурчені, мало з ким говорили. Тепер всі, як одна велика сім’я.
«Найважливішим, – говорить волонтерка, – у цей час були навіть не речі, а можливість отримати звістку. Тож створили групу у соціальних мережах, де дружини отримували звістки від побратимів, всі миттєво реагували на запити, а головне – підтримували один одного. Оця спільність, згуртованість, єдність неабияк підтримували й підтримують кожного. «Звісточка» – найголовніше слово, бо означало, що чоловік, син, батько живі і гамселять ворога. І коли в групі після тривалого мовчання з’являлося: «Ми живі», – це був вибух емоцій, радості, вітань. Бо й ми живемо, поки отримуємо такі звістки. Якщо відгукнувся хоч один із побратимів, є можливість дізнатися про всіх – і це ставало основною і найважливішою темою. Знам’янчани дуже допомагали. У нас багато напрямків допомоги, тож шили білизну, рукавиці, «сидушки», футболки та багато іншого. Виготовляли цигарки, плели сітки, пакували продукти і ліки. З перших днів березня до нас почали приходити вимушені переселенці, і їх допомога безцінна, а кожен знайшов тут підтримку, можливість спілкуватися, працювати на перемогу».
Поки ми говоримо, в Центрі кипить робота.
«Мене звати Галина, я із Харкова, – відгукнулася жінка. – Знам’янка для мене стала прихистком і домівкою. До цього було дуже страшно, бо сиділи в підвалі. За 300 метрів від нас – школа, у неї влучили окупанти й зруйнували повністю. І коли приїхала сюди, нас зустріли, допомогли, підтримали, то хотілося віддячити, докласти свої руки. Це стало можливим тут, де разом із іншими небайдужими людьми допомагаємо воїнам».
«А я – Тетяна, і моя найбільша вдача, що я приїхала у Знам’янку, – ділиться своєю історією ще одна вимушена переселенка. –- Тут живуть неймовірні люди, які чужу біду сприймають як свою. Як і багато хто, приїхала, як то кажуть, у чому стояла. І коли я сказала, що не прийду завтра, бо виперу джинси, треба час, щоб висохли, то наступного дня мені принесли гарний одяг. Головне, відчуваєш, що це від душі. Я не могла всидіти вдома, як приїхала – шукала, до чого можна долучитися. Питала, чи не потрібно в лікарні когось доглядати, прибирати чи щось інше. А потім хазяйка, де я винаймаю квартиру, порадила прийти сюди. Тож упродовж кількох місяців робимо все, що потрібно, щоб наблизити перемогу, швидше визволити наші міста».
«Мене звати Вікторія, я з Рубіжного. Працювала викладачем. Разом із сім’єю оселилися у Знам’янці і не можемо намилуватися красою двориків, квітників, клумб. Все наповнене такою любов’ю, що сльози виступають. Нещодавно зайшли у дворик, а там стіл, вкритий скатертиною, букетик квітів, затишок. І розумієш, скільки у людей добра, тепла, щоб творити для інших красу, оточувати тим, що заспокоює, робить життя кращим. І, звісно, ми чуємо сигнали повітряної тривоги, для тих, хто виїхав з окупації, це неймовірно важко. Але у Знам’янці нас оточили турботою і увагою, що дає можливість переносити стрес не так важко».
«Мене звати Тетяна, я також переселенка, – до розмови долучається жінка, котра щойно плела сітку. – Знам’янська громада прийняла нас, як рідних. Ми спілкуємося зі своїми земляками, то знаємо, що Знам’янка у цьому плані – за приклад. З отриманих продуктових наборів навіть відсилаємо своїм родичам, які залишилися в зоні бойових дій. Влада постійно залучає різні фонди, ми відчуваємо підтримку, увагу, вчасно надходить інформація. Тут не почуваєшся приниженим чи другорядним».
«Я з Мелітополя, мене звати Вікторія, – приязно посміхається волонтерка. – Коли над нами почали літати ракети, зрозуміли, що треба їхати. В окупації залишилися батьки, свекри. Вони вже дуже старенькі, чекають на визволення, як і все місто».
Кілька годин пролетіли як одна мить. Пролунав сигнал відбою тривоги, і всі полегшено зітхнули. Але робота, власне, й не припинялася, бо хлопцям потрібна допомога.
Надія Коленченко
07.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
