Вже майже п’ять хвилин Тетяна Миколаївна стояла на автобусній зупинці. П’ять хвилин… це мить в мирну годину, але під час війни, коли скрізь навколо чути вибухи, а з неба без упину летять, мов град у літню зливу, снаряди артилерії, знищуючи все навкруги, – п’ять хвилин можуть здатися вічністю…
Вже майже два місяці в Україні триває війна, майже два місяці ворог б’є по Харкову з усього, чого тільки може: пушок, мінометів, гаубиць, гамселить ракетами, а винищувачі та бомбардувальники скидають бомби.
Але місто не здавалось і продовжувало боронитися, стримуючи навалу ворога. Розтрощені вулиці міста були порожні, на дорогах майже не було автомобілів, бо люди боялися виходити з приміщень і ховалися в бомбосховищах та інших укриттях.
Тетяна стояла на зупинці зовсім одна, незважаючи на те, що транспорт у місті не працював з першого дня війни… Тетяна Миколаївна теж залюбки залишилася б удома, тим паче, що всі сусіди, яких вона зустріла при виході, здивовано запитували: «Куди ти йдеш? Ти з глузду з’їхала?.. До нас прильоти… залишайся вдома». На що жінка відповідала: «Не можу, треба на роботу!»
О восьмій ранку Тетяну повинен був зустріти на автобусній зупинці її колега та підвезти, але через потужний артобстріл він запізнювався, і жінці нічого не лишалося, окрім як чекати, переборюючи страх. «Перцю» додав український РЗК «Ураган», який мов хижий звір-велетень повільно проїхав повз Тетяну в сторону промзони і зупинився неподалік. А через хвилину почувся залп… Реактивні снаряди з гучним ревінням вирвались і полетіли в далечінь…
Кажуть, що в критичній ситуації, особливо на порозі життя та смерті, перед очима людини може промайнути все її життя. Це відбувається поза її волею, можливо, це захисний механізм нашої психіки, як стверджують деякі психологи, а, може, ще чомусь… Тетяна Миколаївна теж подумки на мить перенеслась у далеке минуле. Згадала, як майже пів століття тому вісімнадцятирічною дівчиною приїхала з російського Курська в український Харків. Хоча тоді це була одна країна… Як вийшла заміж за місцевого хлопця, народила дітей, виховала їх. Згадала, як було тяжко, коли після розпаду СРСР молода країна робила перші невпевнені кроки, обираючи свій шлях.
А тепер з того самого Курська злітали воєнні літаки, щоб скинути на її місто… на неї… бомби! Від цієї думки на душі ставало ще прикріше. Незважаючи на те, що війна вже тривала майже два місяці, важко було повірити, що люди, яких багато хто з українців вважали рідними, люди, які приїздили до Харкова відпочити в парках, а ввечері попити кави в місцевих кав’ярнях, люди, батьки яких разом з батьком Тетяни звільняли міста від військ фашистської Німеччини, а потім відбудовували їх, тепер прийшли руйнувати та вбивати…
– Чого Ви тут стоїте?! Вам що, жити набридло?! – зненацька розігнав спогади та думки Тетяни чоловічий голос.
Тетяна озирнулась і побачила неподалік себе легковик, в якому були військові, і один із них, хлопець років тридцяти, звертався до неї.
– Так мені на роботу треба… ви ж теж їдете, і мені потрібно якось доїхати, – впевнено відповіла Тетяна.
– Тоді сідайте до нас, патріотка! – посміхаючись, «скомандував» військовий. Так того дня жінка доїхала до роботи.
Жила наче на автопілоті
Тетяна працювала оператором на одному з розподільчих пунктів Харківських теплових мереж. Саме туди прямувала вона, незважаючи на обстріли, переборюючи страх. Війна чи не серед перших прийшла до Тетяниної хати, в прямому розумінні цього слова. Близько п’ятої ранку 24 лютого жінка підійшла до вікна подивитись, що за гуркіт надворі, схожий на грім. Навіть не встигла відсмикнути занавіску, як почула гучний вибух!
– На балконі посипалося скло, а я впала від потужного удару, – згадує Тетяна.
Як стало відомо згодом, у дворі будинку вибухнула ракета, і уламок пластику від віконної рами, розтрощеної вибуховою хвилею, зачепив жінці обличчя. Першу ніч жінка з родичами ховалися від бомб у метро, яке з початком війни місцева влада перепрофілювала у бомбосховище.
– Було таке відчуття, що під землю спустилося пів району, – згадує Тетяна. – Люди були крізь: у вагонах електрички, що залишилась стояти на станції, на лавках, на бетонній платформі, навіть на мармурових сходах.
Перелякані містяни лягали на холодну підлогу, іноді підстеливши лише тонесеньку ряднину, наспіх захоплену з дому. На ранок Тетяна поїхала на роботу…
До своєї квартири Тетяна Миколаївна змогла повернутися лише майже через два місяці – 20 квітня, а до цього жила спочатку у підвалі будинку, потім по знайомим… Але весь цей час жінка сумлінно ходила на роботу, не пропустивши жодного разу, навіть коли захворіла. Іноді їй доводилось долати пішки в мороз під обстрілами декілька кілометрів… Проте її не зупиняли ні температура понад 38 градусів, ні відстань, ні відсутність транспорту. Зі слів Тетяни Миколаївни, її діти неодноразово пропонували, а потім навіть змушували поїхати з Харкова в безпечніше місце, але жінка не полишила свого рідного міста.
– А як залишити все? Це ж стратегічний об’єкт, а я звикла до дисципліни. Хто буде тепло людям давати? У нас і так багато людей поїхали з міста. Як в такі складні часи, коли на вулиці морози до 20 градусів, залишити містян ще й без гарячої води і тепла? – пояснює Тетяна.
Після зміни жінка допомагала іншим людям: приносила з роботи хліб, який привозили туди в якості гуманітарної допомоги, та роздавала його сусідам; стояла в нескінченних чергах за ліками, а потім розносила по знайомим, неспроможним зробити це самостійно, і т. д.
Чи було жінці страшно? Звісно, було! Відчуття небезпеки не полишало Тетяну ні на мить.
– Страшно було дуже, особливо під час нічних змін. Від потужних вибухів, які лунали зовсім близько, вібрували залізобетонні стіни станції, гуділа підлога, дзеленчало скло вікон… Від окремих вибухів будівля здригалася так, що, здавалося, от-от вистрибне з землі… А коли над самісіньким дахом пролітали літаки, було особливо моторошно, бо незрозуміло – куди саме влучить випущена з нього ракета чи скинута бомба… А навколо скрізь труби з майже окропом, не дай Боже, від вибуху розірве – зваришся живцем… Удень обстріли не вщухали, та ще й люди приходили зі своїми проблемами: у кого води немає, у кого опалення зникло, і з кожним треба поговорити та заспокоїти. Сама тремтиш від страху, а їх заспокоюєш, – посміхаючись, згадує жінка.
Як їй вдалося витримати такі випробування? Тетяна Миколаївна сама дивується.
– Жила наче на автопілоті, – каже.
Комунальники Харкова не покинули своє місто напризволяще. Навіть на початку війни, коли багато хто вважав, що східна столиця не встоїть і всі зусилля марні, вони, незважаючи на нескінченні обстріли, проблеми з паливом, брак рук і, банально, страх, продовжували виконувати свої обов’язки! Ті відчайдухи, що залишилися і не покинули своєї роботи, працювали в найскладніших умовах удень та вночі, подаючи місту тепло, воду, підтримуючи чистоту… І тим забезпечували містянам умови для життя, а Збройним Силам – надійний тил. Кожен виїзд на ліквідацію аварії або усунення руйнувань внаслідок вибухів без перебільшення можна прирівняти до виконання бойового завдання на передовій, а комунальників – до солдатів, тільки замість автоматів та гранатометів вони були озброєні лопатами та зварювальними апаратами.
Їм доводилося виконувати свою роботу без будь-якого захисту від куль та уламків. Внесок цих людей важко переоцінити. Ризикуючи своїм життям, вони не тільки усували руйнування та забезпечували найважливіші потреби містян, а й робили, можливо, найголовніше, про що й самі не здогадувались, – вселяли впевненість і віру! Кожен з цих людей, безперечно, герой! Без них Харків навряд би встояв!
Сергій Савченко, Харків
18.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
