Автор: Володимир Солов’ян, старший аналітик HWAG/UCMC
Футбол – гра мільйонів. Втім інтерес широких мас перетворює спорт в інструмент досягнення політичних цілей.
Тоталітарні режими ще в 1930-тих роках зробили футбол заручником власних доктрин. Інтерес до потенціалу футболу на поприщі пропаганди путінізм перейняв від ідейних попередників – гітлеризму і сталінізму. Кремль роками пропагував позитивний образ Росії через футбольні події.
Повномасштабна агресія Росії проти України стала приводом для санкцій з боку міжнародних спортивних органів та політичних інституцій Заходу з метою зменшити гібридний вплив РФ. В результаті кремлівські спонсори втратили доступ до міжнародних телетрансляцій та рекламних контрактів з європейськими клубами і футбольними асоціаціями.
Втім, коли здавалось, що російський футбол не зможе відмити цю чорну мітку, ФІФА та УЄФА простягнули «руку спасіння», створивши прецеденти послаблення санкційного тиску. Разом з тим, навіть найменші послаблення обмежень Кремль трактує, як слабість противника. Тому відновлення втрачених позицій в комунікації із Заходом Москва може розпочати зі спорту.
Важливим елементом інформаційної стратегії Кремля є кампанія “спорт поза політикою”, в рамках якої пропаганда нав’язує західним аудиторіям тезу про несправедливість покарання російського футболу за дії політиків.
Футбол та пропаганда в тоталітарних режимах
Єдність футболу з політикою особливо помітна на прикладі історії найбільш кривавих тоталітарних режимів ХХ століття – нацистської Німеччини та СРСР.
Німецькі футбольні клуби, які після приходу до влади нацистів першими почали слідувати приписам расової псевдотеорії, були обласкані владою, стали вітринами ідей гітлеризму на спортивному поприщі. Останній епізод використання нацистською пропагандою футбольної тематики історики датують 22 листопада 1942 року. В той день генерал-майор Фрідріх Паулюс доповів Гітлеру про оточення його 280-тисячної армії під Сталінградом. Проте Міністерство пропаганди Третього Рейху радісно сповіщало німецький народ лише про перемогу національної збірної над командою Словаччини з рахунком 5-2. Про ситуацію на Східному фронті не повідомлялось ані слова.
В Радянському Союзі партійні бонзи також розуміли значення футболу для впливу на масову свідомість. Прикметно, що перший чемпіонат в історії радянського футболу стартував в розпал «Великого терору» – навесні 1936 року. 6 липня того ж року в рамках параду фізкультурників на Червоній площі відбувся виставковий матч, за яким із трибуни Мавзолею спостерігало керівництво країни на чолі з Йосипом Сталіним.
Вождь світового пролетаріату футболом не цікавився, але надавав грі політичного значення. В 1952 році, на піку загострення конфлікту Москви з «клікою Тіто», радянські футболісти програли Югославській збірній на стадії 1/8 Олімпіади. Реакція влади була суровою: гравців звинуватили у «підриві престижу радянського спорту та радянської держави». У підсумку, покарання виявилось доволі м’яким за сталінськими мірилами – команда ЦДСА (багаторазовий чемпіон СРСР, футболісти якої складали основу збірної) була розформована, а декілька учасників матчу та тренер позбавлені звань заслужених майстрів спорту.
Гітлеризм та сталінізм були диктатурами страху, тож сурова вдача тієї епохи не оминула футбол – чимало футболістів були репресовані та пройшли концентраційні табори чи систему ГУЛАГ.
Футбол в системі путінізму
На відміну від нацистів чи більшовиків, до 2022 Путін конструював «диктатуру обману» (за визначенням дослідників політичних режимів Сергія Гурієва та Даніела Трейсмана), яка тримається не на репресіях, а маніпулюванні інформацією. В цій парадигмі футболу відводиться важлива роль в рамках держпропаганди, а привілейоване становище цього виду спорту оберігає держава.
В першу чергу, футбол розглядався Кремлем через призму впливу на міжнародні аудиторії. Москва ніколи не жалкувала грошей на іміджеві проекти, такі як Чемпіонат світу-2018 чи фінали єврокубкових турнірів. Російська енергетична компанія Газпром протягом десятиліття наповнювала бюджети європейської (УЄФА) та світової (ФІФА) футбольних асоціацій. До прикладу, співпраця з Газпромом приносила в бюджет УЄФА до 40 мільйонів євро щороку з 2012 (угода була розірвана після початку широкомасштабної агресії проти України).
Апогеєм грошових вливань Кремля в футбол, звісно, став домашній Чемпіонат світу-2018. На організацію та проведення змагань Москва витратила рекордні на той час $14,2 млрд (для порівняння, на зимову Олімпіаду 2014 Росія розщедрилась на $48 млрд – суму, що майже дорівнювала річному військовому бюджету РФ). При цьому держпропаганда безперебійно сурмила про «найкращу в історії» організацію турніру, та Росію як «гостинну та миролюбну країну».
Впродовж свого правління Путін невідступно слідував цезаріанському звичаю – задобрювати натовп «хлібом та видовищами». Саме тому російська держава напряму чи опосередковано спонсорує і володіє переважною більшою професійних футбольних команд. Можна виокремити три типи власності: 1) державні корпорації федерального рівня 2) приватні інвестори, 3) місцеві держпідприємства та уряди/міністерства суб’єктів Федерації.
Державно-адміністративна модель управління російським футболом зробила його стійким до первинних економічних ударів, пов’язаних з впливом війни. Однак затягування бойових дій зміщує пріоритети Кремля в площину мілітаризму, тож іміджеві проекти у сфері спорту невпинно згортаються.
Смертний вирок російському футболу?
В 2022 році російський клубний футбол опинився на межі краху внаслідок західних санкцій.
Потужним ударом стало виключення російських команд із єврокубків, особливо Ліги чемпіонів, що позбавило топові колективи російського чемпіонату виплат від УЄФА (сезон в найпрестижнішому євротурнірі приносив в скарбничку клубів гарантовано по $15-20 млн + призові).
По-друге, санкції, накладені на російську банківську систему, спричинили проблеми з трансферами гравців (продаж або купівля) із закордонних клубів. До прикладу, влітку 2022 лондонський «Челсі» не зміг здійснити платіж за гравця московського “Динамо” Арсена Захаряна, вартість якого на той час оцінювали в 15 млн. Отож російські клуби втратили важливу статтю доходів.
По-третє, у відповідь на початок масштабної війни ФІФА змінила регламент щодо трансферів футболістів, дозволивши іноземним гравцям, які виступають за російські команди, призупиняти дію чинних контрактів та укладати угоди із закордонними клубами. Як наслідок, російські функціонери втратили можливість отримати прибуток від продажу футболістів, що залишили місцевий чемпіонат, скориставшись наданою опцією.
Про наростаючий вал проблем для російського футболу свідчить дана графіка. На ній відображено коливання ринкової вартості складу (всі гравці основної команди) трьох провідних російських клубів впродовж останніх десяти років: Зеніт (синій), ЦСКА (зелений), Спартак (сірий).
Як бачимо, санкційний тиск внаслідок анексії Криму та вторгнення на Донбас в 2014, призвів до поступового зниження інтересу до футболу з боку державних корпорацій. Роки достатку завершились і одним з перших під «оптимізацію» потрапив футбол. Спад завершився на межі 2016-17 років, коли система отримала потужну ін’єкцію – Чемпіонат світу. Однак вже невдовзі потужного удару завдала пандемія ковіду. Станом на зараз війна та нові санкції лише починають стискати зашморг. Вочевидь, він буде нищівним, враховуючи мілітаризацію економіки РФ і зміну пріоритетів застосування державних ресурсів.
Як Росія намагається повернутись в міжнародний футбол
Поточну ситуацію Росія прагне використати для нав’язування західним аудиторіям тези «спорт-поза політикою». Мета, окрім повернення своїх представників до міжнародних змагань, полягає у дискредитації механізму санкцій та створенні конфлікту між національними футбольними федераціями щодо питання повернення Росії до великого спорту.
В міжнародних керівних футбольних органах Москва має повний режим сприяння. Промовистим є факт проведення прямих переговорів УЄФА та ФІФА з Росією у рамках спеціально створеної робочої групи щодо умов відновлення виступів російських клубів в змаганнях під егідою цих організацій. Така ситуація прямо суперечить запевненням, що дискваліфікація Росії триватиме «до завершення війни». До того ж УЄФА та ФІФА продовжують займати позицію страуса в питанні покарання РФ за руйнування української футбольної інфраструктури та загибель спортсменів, в тому числі дітей. Понад те, УЄФА уже другий місяць безрезультатно «вивчає» ситуацію з порушенням Росією заборони на учать футбольних команд Криму в офіційних турнірах (в поточному сезоні команди із Севастополя та Ялти стартували у Другій лізі РФ).
На цьому тлі російська преса періодично анонсує швидке повернення футбольних команд із Росії до міжнародних та європейських турнірів. При цьому традиційно вдається до маніпуляцій та фейків. Одним з нещодавніх прикладів є серія публікацій про «спроби» Москви змістити главу Української асоціації футболу Андрія Павелка, якому вдалося домогтись блокування російських футбольних команд в європейських турнірах, і поставити на його місце відомого футболіста та екс-тренера Збірної Андрія Шевченка. Близькість останнього з путінським олігархом Романом Абрамовичем, начебто, дозволить пом’якшити позицію України в питанні відсторонення російських клубів. Показово, що цю неймовірну вигадку опублікувала найвідоміша спортивна газета Іспанії Marca.
Чи можлива реабілітація Росії через футбол?
Попри декларативне засудження війни, в кабінетах чиновників європейського футболу переважає бажання втримати російський футбол на плаву.
На це вказують такі фактори:
- Російські клуби в цілому адаптувались до обмежень банківських трансакцій. Оплати за футболістів здійснюються через російський Райффайзен банк чи дочку угорського «ОТП Банку», які не потрапили під санкції Заходу і продовжують діяльність в РФ.
Також використовуються схеми конвертації в інші валюти (транзит коштів через треті країни, як правило дозволити трансфери з Росії. Сербію чи Латинську Америку) або задіюються послуги агентів-посередників. Дана практика дозволяє російським клубам, які входять до структури власності підсанкційних компаній чи олігархів, заробляти чималі кошти на продажі футболістів в європейські клуби. - Підсумки літнього трансферного вікна 2023 року свідчить, що ряд європейських клубів продовжують підтримувати комерційні зв’язки з російськими «партнерами» попри санкції національних урядів та Євросоюзу. Сукупна сума, яку отримали російські клуби від представників чемпіонатів країн ЄС в рамках трансферів (продажі прав на футболіста) та орендних угод складає щонайменше 25 млн євро. Виплати російським клубам за контракт гравця здійснили Реал Сосьедад, (Іспанія), Торіно, Болонья, (Італія), Клермон (Франція). Орендні угоди з росіянами уклали Эспаньол (Іспанія), Гамбург, Уніон Берлін (ФРН), Лечче (Італія), Клермон (Франція), Панатінаікос, Аріс (Греція), Орхус (Данія), Ференцварош (Угорщина), Спарта Прага (Чехія), Кортрейк, Моленбек (Бельгія), Неймеген (Нідерланди), Блекберн Роверс (Сполучене Королівство), Сталь Мелец (Польша).
- Нещодавно ФІФА обмежило правило, згідно з яким футболісти-легіонери можуть в односторонньому порядку призупиняти контракти з російськими клубами. Також організація допустила жіночу суддівську бригаду з РФ до обслуговування матчу жіночих збірних Вірменії та Казахстану, який відбудеться 26 вересня в Єревані. Це перший прецедент залучення російських суддів до роботи в рамках міжнародних матчів з березня 2022.
- Російські функціонери продовжують обіймати різні адміністративні посади в УЄФА. Так, в організації у період з 2023 по 2027 рік працюватиме 15 росіян, зокрема гендиректор ПАО «Газпром нафта» та глава Російського футбольного союзу Олександр Дюков входить до виконкому УЄФА.
Ці симптоми можна трактувати як бажання європейських футбольних функціонерів «зарезервувати» до кращих часів позиції Росії в ієрархії цього виду спорту. Отож смертний вирок російському футболу відкладається на невизначений термін.
Підсумки:
– Путінський режим системно використовує популярність футболу в рамках інструментарію «м’якої сили». Футбольні події Кремль перетворив в засоби нав’язування позитивного іміджу та популяризації Росії. Сприяла цим практикам корумпованість міжнародних органів футбольної влади.
– Повномасштабний напад на Україну призвів до втрати Москвою позицій в системі європейського футболу. Переорієнтація російської економіки на військові рейки ставить під сумнів фінансову стабільність більшості російських клубів. В цих умовах особливо суперечливою є позиція ФІФА та УЄФА, які закривають очі на грубі факти порушення Росією футбольного права, зокрема включення кримських клубів в національну систему своїх чемпіонатів.
– Попри санкції, які означають дискваліфікацію національну збірну і клубний футбол РФ зі сфери міжнародного спорту, більшість представників глобальної футбольної бюрократії не поділяє тезу про відповідальність російського футболу як невід’ємної частини держави-агресора. Це створює передумови для імітації можливостей домовлятись з представниками Заходу на прикладі спорту. Саме цей сценарій Кремль мріє втілити на політичному поприщі, тож футбольна дипломатія є полігоном для випробування стратегій завершення гарячої фази конфлікту на вигідних Москві умовах.
