За 6 місяців широкомасштабної війни в Україні свої домівки покинули майже 11 мільйонів українців. А скількох ще вигнала жорстока війна з 2014 року з Донецької та Луганської областей! Дехто з переміщених осіб живе за кордоном. Хтось вирішив залишитись в Україні. Нелегко зараз тут, на рідній землі. Особливо людям, що залишились без дому, без стабільної роботи та доходу. Життя обнулилося. Потрібно починати все спочатку. Винаймати житло, харчуватися, одягатися. І доволі багато переселенців уже працюють, в основному займаються тією справою, яка була до душі ще до війни. Як оті бджілки, що їх переселили з вулика у вулик, а вони трудяться далі, незважаючи ні на що. Як живеться переселенцям зараз? Чим займаються? Своїми історіями з читачами поділилися жінки, які зараз мешкають у місті Дніпро.
«Рили ями з сином, не знали – чи окопи, чи собі могили»
45-річна жінка, начальник Чечелівського районного відділу Центру пробації Дніпропетровської області Оксана Анатоліївна Калашникова дуже позитивна та комунікабельна людина. Після спілкування з нею складається таке враження, ніби все їй легко дається і жодних перепон не траплялося на її життєвому шляху. А пережила вона немало. Вже 8 років змушена переселятися з міста в місто, шукати своє місце під сонцем, щоб жити без звуків куль та гарматних залпів.
«Війна для моєї родини розпочалася взимку 2014-го. До нашого міста Луганськ увійшли «зелені чоловічки» на танках і зі зброєю в руках. Мої земляки не одразу зрозуміли, що відбувається. Всі чекали, що вони скоро підуть з нашої території і життя владнається, все буде добре. Кожного дня шукали все нові виправдання, щоб залишитися вдома. Навіть продовжували ходити на роботу. На роботі, коли вибухали снаряди, бігали у бомбосховище до місцевої лікарні. Я не можу зараз сказати, чому ми не виїхали з Луганська одразу. Причин багато. Вагались, сумнівались, зважували «за» і «проти», говорили, що довга дорога – то складно для дитини (на той момент сину було 14 років), переконували один одного, що їхати нікуди, ми нікому не потрібні… І зволікали, зволікали, зволікали. Втрачали дорогоцінний час.
І лише після того, як кілька разів заглянули в очі смерті, коли всю ніч бомбили військову частину, що знаходилася поруч з нашим будинком, бачили, як все палало, прийшло розуміння, що це справжня війна і росіяни тут надовго. Чоловік категорично відмовився виїжджати, бо займав високу посаду на державній службі. Нам з сином сказав їхати хоча б куди-небудь.
Коли виїжджали влітку з рідного міста, нас зупинили рашисти на блокпосту і почали вимагати документи. Не уявляєте мого жаху, коли виявилося, що забула свідоцтво про народження сина. Нас змусили вийти з автобуса і копати ями. Ми їх, слава Богу, не копали, але дуже злякалися. Не знали, чи то окопи потрібно рити, чи собі могили», – ділиться жінка.
Про свої митарства Оксана Анатоліївна розповідає довго. І про те, як жили в Бердянську майже без грошей, і про те, як гарно приймали в Харкові. Саме в цьому місті з розумінням поставилися до неї та дитини. Тут же й роботу знайшла, син пішов до школи. Продовжувала працювати у службі пробації, як і раніше. За кілька місяців із Луганська виїхав чоловік. Його рашисти тримали в підвалі та сказали йти на підконтрольну територію пішки. Хто не з ними, той проти них.
Після Харкова довелося переїжджати до Житомира. От там, із сумом згадує Оксана, не могли зняти квартиру. Місцеві категорично не хотіли здавати свої помешкання жителям Луганської та Донецької областей. «Ніби ми люди другого сорту. Всі раніше хибно думали, що наші земляки всі сепаратисти. Але ж це не так. Дуже багато повиїжджали, покидали свої домівки, аби тільки не жити на окупованих територіях. Ми завжди вірили, що ось-ось повернемось у рідний Луганськ, хоча б ненадовго, хоча б на трошки, побачити рідні місця, побувати у власній домівці», – сумно зітхає жінка.
За останні 8 років змінили кілька квартир. І у кожній Оксані доводиться наводити лад, створювати затишок. Разом з домівками змінювалися й колективи у різних містах. А це дуже нелегко – постійно зриватися з місця і майже щороку починати все спочатку. Та вже звикла. Останні п’ять років подружжя живе у Дніпрі. Тут і працюють. Син уже виріс, хлопцю 22 роки, з них половину провів не вдома, по чужих квартирах. Оксана та її чоловік й зараз винаймають квартиру. Купувати житло в планах немає, бо ціни на квартири у великому місті дуже високі. Та й бажання постійно залишатися у Дніпрі та осідати тут поки що не виникало. По-перше, невідомо як поведуть себе далі російські кати. А, по-друге, ще мають надію повернутися до рідного українського Луганська.
Виїжджали колоною у невідомість
Коли в чужому місті зустрічаєш земляків, то відчуваєш особливий, майже родинний зв’язок з цими людьми. Як же приємно поспілкуватися та пригадати спільних знайомих, друзів, якісь випадки з життя. У Фейсбуці зустріла фото та допис пологівчанки Людмили Жаркової: «Знову працюємо разом… тільки далеко від рідного міста і не в рідній лікарні». На фото були дві жінки – Людмила Жаркова та її колега з міста Пологи Світлана Цихмистро.
Тепер місцем нашої зустрічі була не Пологівська залізнична лікарня, де працювали жінки до війни, а лабораторія Дніпропетровської лікарні № 16, де вони зараз разом працюють. Людмила – лікар-лаборант, Світлана – лаборант.
Війна жінок застала теж зненацька, як і всіх нас. Ніхто не думав, що маленьке містечко Пологи буде окуповано і всі його жителі відчують на собі всі жахи війни.
«Після 2 березня, коли почали громити наше місто та вбивати пологівців, життя ніби зупинилося. До сих пір чуємо ці вибухи і жахаємося під кожен гучний звук. Натерпілися всього. Страх сковував тіло і мозок. Коли перебуваєш у стані війни, то в голові лише одна думка – врятувати дітей, онуків і самим вижити. Терпіли кілька тижнів. Коли зникло світло, вода, зв’язок, безкінечно бахкало та стріляло, то зрозуміли, що й хвилини більше не хочеться залишатися в окупованому місті. Виїжджати дуже боялися, бо не знали, чи залишимося живими. Ризикнули. Примкнули до колони таких же біженців, як ми. Яке то щастя – побачити українських воїнів на нашій території! Їхали з чоловіком у невідомість. Як будемо жити, де, за що? Не знали, але раділи, що всі рідні вирвалися цілими та неушкодженими.
Це дуже непросте завдання – почати життя спочатку, особливо коли тобі 57 і залишається три роки до пенсії. Я дуже довго шукала роботу свого рівня. Майже 30 років була лікарем-лаборантом, завідуючою лабораторією. Це доволі вузька спеціалізація. Робоче місце не так і просто знайти. Ходила, телефонувала, питала, сподівалася, що мій досвід десь стане у пригоді.
Я вірила і надіялась, що буду займатися улюбленою справою. Не уявляла, що, як немовля, йтиму крок за кроком до своєї мети. І, знаєте, вважаю, що мені дуже пощастило. У Дніпропетровській 16-й лікарні напитала вакантне місце. Дуже прихильно нас, переселенців, тут приймають. У лікарні надали робочі місця кільком десяткам біженців. Люди із вдячністю та з усією відповідальністю прийшли сюди на роботу. Бо дуже нелегко у воєнний час знайти собі стабільне робоче місце з нормальною зарплатою. З часом запросила сюди на роботу свою колишню колегу Світлану Цихмистро. Вона професіонал своєї справи, теж багато років присвятила медицині. Тепер нам комфортно разом працювати й тут», – ділиться Людмила Петрівна.
Як жінки бачать своє майбутнє? Сказали: «Не будемо загадувати. Лише Богу відомо, що на кожного з нас чекає. Дуже сподіваємося, що ця страшна війна якнайшвидше закінчиться. Всі українці повернуться додому. Все відбудуємо. Перемога обов’язково буде за нами».
Більшість переселенців уже потроху оговтуються. Оцінюють свої реальні можливості на нових місцях. Комусь доведеться перекваліфікуватися. Хтось знаходить роботу за своєю кваліфікацією та професією. Хтось, можливо, відкриє в собі таланти бізнесмена. Потрібно налаштовуватися лише на позитивний лад. Кожен з нас своєю щоденною працею наближає перемогу. Але всі ми – єдині. Всі українці прагнуть однієї мети – жити у вільній, багатій і незалежній державі.
Ірина Лісова, Дніпро
1.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
