Волонтери Йоанна Баран (Joanna Baran) та Томаш Міхоровський (Tomasz Michorowski) – мешканці міста Кросно Підкарпатського воєводства. Вони допомагають українцям у Польщі від 24 лютого. Це педагоги, які працюють з дітьми та молоддю в Комплексі закладів освіти. Це ті люди, яких біженці з Енергодара Запорізької області побачили першими після перетину кордону 27 лютого 2022 року. І вони досі поруч. Чому поляки допомагають українцям? Бо не можуть інакше.
Йоанну поляки скорочено називають Ася. Українці на неї кажуть «наша Ася». Спочатку всім здавалося, що це студентка перших курсів, але виявилося, що вона мама двох досить дорослих синів. З ними теж всі поступово познайомилися, оскільки жінка часто приходила разом з дітьми до інтернату, де мешкають близько сотні українців.
Всі ці пів року Ася і Томаш працювали як волонтери. В першу чергу займалися питаннями розміщення біженців, консультували з різних питань (наприклад, коли треба було контактувати з органами місцевої влади, то робити це було в рази краще через поляків-волонтерів), а також дуже багато уваги приділяли дітям. Вони водили їх на каток і в кіно, організовували походи та екскурсії, цікаві зустрічі, літні таборування. Разом з ними працювали й інші волонтери, але ці двоє насправді стали своїми для людей з України.
Про початок війни Ася дізналася з вранішнього випуску новин. І для неї це було щось неймовірне та шокуюче. Вона збирала дітей до школи і не могла повірити в те, що розпочалася війна. Томаш дізнався про атаку росіян з інтернету і теж не міг в це повірити. Він розповів, що на початку то видавалося далеким, адже відбувалося на східних кордонах України. А потім почало наближатися і до західних, а то вже зовсім поруч: «У голові була така думка: відважиться (путін) йти далі чи ні? Хотілося, аби все закінчилося якомога швидше та повернулося до нормального стану. І здавалося, що так і буде за місяць-два».
Ася і Томаш не те щоб очікували прибуття біженців, але усвідомлювали, що в такій ситуації люди будуть змушені кудись їхати. І те, що вони поїдуть до Польщі як до найближчої сусідки, теж не стало несподіванкою. Тим більше до Кросно, яке розташоване за 100 кілометрів від кордону з Україною. Але страху від того, що приїдуть українці, не було.
Коли тисячі людей перебували на пунктах перетину кордону, польські волонтери допомагали, як могли. Пропонували людям гарячі супи, каву та чай, приносили бутерброди, роздавали підгузки, вологі серветки, засоби гігієни. Оскільки було холодно, то дітям видавали пледи. Це була потужна підтримка, необхідна українцям у той час.
Ася зустріла біженців у перших рядах волонтерів. Вона працювала в «бурсі» (інтернат для студентів різних технікумів, яких у Кросно досить багато). Якраз закінчувалися «ферії» (зимові канікули, коли і діти, і вчителі мають вихідні), днями треба було повертатися до праці. А 25 лютого працівники отримали електронного листа, що необхідно підготувати інтернат до приїзду українців – на 26-те. І запрошували тих, хто хотів би цим займатись. Ася відразу погодилася, як і дуже багато її колег.
«Взагалі приходило багато людей, цілими родинами. Я пішла в суботу зі своїми хлопцями. Пам’ятаю, як мої діти пакували різні свої речі та іграшки для дітей з України». Роботи було дуже багато: треба було переселити студентів, які мешкали в інтернаті, поприбирати, розсортувати принесену гуманітарну допомогу, підготувати необхідне в кімнатах і коридорах. Коли люди приїхали, у них було все необхідне – від туалетного паперу і засобів гігієни до чайників і всього до чаю. «З 26 лютого я була разом із біженцями в бурсі – і так до кінця червня», – розповідає Ася. Вона зустріла людей 27 лютого вночі.
Томаш долучився буквально за тиждень-два, бо було дуже багато роботи. Люди привозили речі, продукти. Все треба було розподіляти, підтримувати лад на складі, переносити речі тощо – зайнятись було чим.
Працювала ціла команда волонтерів. І, як розповіла Ася, всі вони не вперше брали участь у подібних благодійних заходах (збір грошей, речей, акція «Шляхетна пачка» тощо), але цього разу це був зовсім інший рівень.
«Є така потреба просто – допомагати іншим. Не можу сказати, чи у багатьох, але коли виникає необхідність допомагати, то немає проблеми в тому, щоб знайти охочих», – додає Томаш.
У тому можна було переконатися: весь час до інтернату приходили люди, готові допомагати. Вони питали, що кому потрібно. Пропонували речі, продукти, допомогу, спілкування. Багато людей взяли під опіку якісь українські родини: запрошували в гості, їздили разом на прогулянки, просто ділилися родинним теплом. Так між людьми, що допомагають, та українцями склалися дружні стосунки.
Потоваришували з українцями і Ася, і Томаш. Крім того, що наші країни на високому рівні мають політичні домовленості, між простими людьми тривають звичайні приятельські зв’язки.
«Хоча люди вже звикли до цієї ситуації (війни та присутності біженців у Польщі – прим. автора), бо вона вже довго триває, але допомога іде. Ми розуміємо, що війна продовжується, в Україні досі гинуть люди. Ми, поляки, усвідомили, що все може якоїсь миті змінитися. І що війна може торкнутися і нас», – каже Ася.
Подекуди з’являються новини про якісь напружені стосунки між поляками та українцями. Наприклад, звинувачення на адресу українців, мовляв, займаєте наші робочі місця. Ася вважає, що таке пишуть тільки ті, хто дуже далекий від теми і особисто ніколи не контактував із біженцями.
«Я раджу постояти вночі, на вулиці, не в теплі біля батареї, і відчути різницю. Я пам’ятаю, як приїхали люди. Діти, закутані в пледи, з рюкзачками і якимись пакетами. Це так виглядало… А ті, хто говорить різне, значить, взагалі ніколи не бачили цієї біди зблизька. Ті, хто критикують, скоріш за все, ніколи не допомагали самі. Легко щось писати, а самому нічого не робити».
У Томаша свій погляд: «Я підходжу до цього інакше. Якби Польща опинилася у важкій ситуації, я б теж хотів, щоб нам надали допомогу. І мова не лише про війну. Розраховую на те, що наше добро теж колись повернеться до нас добром. Звісно, нікому не хочеться блукати світом та жебракувати. Але ми вас прийняли добре. І будемо допомагати стільки, скільки ви того потребуватимете».
А чи поляки ніколи не закидали Асі та Томашу щось на кшталт: «Невже не знайшлося поляків, яким треба допомагати? Навіщо ви возитеся з українцями?» Ася сміється у відповідь: «Нас бояться про таке питати!» А якщо серйозно:
«Ми робимо своє, і вони про те знають. І роботу, яку виконуємо, виконуємо з доброї волі, а не примусово. І для нас немає жодного значення, чи то польські діти, чи українські».
Томаш доповнює щодо дописів в Інтернеті: «Написати можна все, що завгодно. Це не складно. Але – завжди можна знайти когось, хто тобі не подобається. Наші земляки так само часто виїздили за кордон і так жили – і без війни. Працювали, або й не працювали, але просто отримували якусь матеріальну допомогу. Про це всі забувають і ніколи не кажуть. А тут взагалі-то війна і зовсім інша ситуація!»
«Те, що ви, українці, отримуєте якусь фінансову допомогу, не означає, що її забирають у когось із поляків. Це я кажу зі свого професійного досвіду. Якщо комусь призначили якусь виплату – він її отримує. Це раз. Друге – багато тих людей, які пишуть «українці забирають робочі місця», не працюють і живуть за рахунок допомоги по безробіттю. Бо місць для роботи, якщо хтось насправді хоче працювати, достатньо. Хоча б навіть тимчасово. Але, на жаль, легше знайти якісь відмовки для себе. І ті місця, які зараз зайняли українці, були і до того, як вони приїхали. Тому я вважаю такі дописи просто виправданням свого нічогонероблення».
У Кросно були створені всі умови для того, щоб люди не відчували себе безхатченками та просили про допомогу: поляки виявилися настільки делікатними та уважними, що все необхідне просто якимось дивом потрапляло до біженців. Навіть щось не дуже необхідне – і те можна було знайти на складі, який створили для біженців мешканці Кросно. Наприклад, косметичні засоби, якісь тоніки для обличчя, навіть парфуми, засоби догляду за шкірою тощо.
А що має статися, аби Ася і Томаш одного ранку встали і сказали: «Більше я не буду допомагати українцям»?
Томаш: «О, то треба мені народитись іншою людиною».
Ася: «Немає такої можливості. Навіть якби ми зустріли когось, хто був би нам неприємний, щось би нас не влаштовувало, це не значить, що всі українці такі. Не будемо думати про всіх однаково, якщо з кимось одним не зможемо домовитись. То не наша філософія».
Є така думка, що допомагати іншим у першу чергу мусять багаті, якісь мільйонери та супербізнесмени.
«Я не згодна, – Ася одразу заперечує. – Насправді найцінніші речі, які ми можемо пропонувати іншим, нічого не коштують. Це час, відчуття безпеки, розмови, співчуття. А вже потім іде все інше. Головне – бажання. Якщо хтось хоче допомогти, то знайде спосіб це зробити».
Людей, готових допомагати, було дуже багато від самого початку. Як розповіла Ася, то були волонтери «зі стажем». Просто в той момент вони всі об’єдналися для допомоги біженцям. Потім хтось повернувся до своїх попередніх волонтерських справ, а хтось продовжує працювати з українцями. «Але не можна бути волонтером на показ. Принаймні довгий час. А ми працювали з біженцями досить довго. І завжди то була та сама група людей». До інтернату приходили бажаючі допомагати, навіть не вистачало на всіх роботи. У школах польські діти записувалися на чергування до інтернату, працювали там і пожежні, і військові.
А ще Ася розповіла, як швидко зав’язалися дружні стосунки між дітьми – польськими та українськими. Її син за три місяці потоваришував з українцем, який влітку виїхав разом з мамою до США. Ася відвозила ту родину в аеропорт Кракова, хлопці просто плакали під час прощання. Вони і зараз продовжують спілкуватися через Інтернет. Зараз Ася працює в «світлиці» – дитячому позашкільному просторі, куди можна приходити після уроків. Тут діти під наглядом дорослих вихователів граються, займаються, відпочивають. До світлиці ходять і польські діти, і українські, прекрасно ладять між собою.
Ася і Томаш розуміють, що в Україні зараз немає безпечних місць. Ася пригадала, як одна з українок поїхала до Запоріжжя по документи, і в той день обстріляли торговельно-розважальний центр «Аврора», а її дім знаходився поруч, навіть вікна повибивало. І після того візиту додому жінка була в тяжкому психологічному стані. А пізніше навіть поїхала з Польщі – ще далі.
Тим не менш, до Польщі люди їдуть та будуть приїжджати ще. Чи вистачить сил у польських волонтерів? «Приїдуть нові люди – у нас не забракне сил та бажання. Ми відкриті. Ми навіть вибрали професію таку – працювати з людьми. Ми допомагали і зробили би те саме знову».
Чи знайоме польським волонтерам поняття «вигорання»? Ася та Томаш віджартувалися, що таке з ними не траплялося, бо вони самі обрали для себе такий спосіб життя. Ася взагалі волонтерить разом із синами, тому навіть робота у вихідні її не напружує. Більше того, її молодший син любить приходити до українців. Навіть одного разу після школи втік до інтернату.
Польські волонтери цінують час, який вони провели з українськими біженцями, та дивляться на ситуацію ще й з такої точки зору: «Які шанси, що ми б зустрілися, познайомилися? Нульові. Від вас до нас – тисяча кілометрів. І мій син, наприклад, ніколи би не познайомився зі своїм другом із Запоріжжя. І я думаю, що таких відносин зав’язалося багато».
А своїм онукам поляки будуть розповідати про добрий досвід стосунків з українцями:
«Той час, коли я працювала з біженцями, насправді мав найбільше сенсу. Моя робота була динамічною, і я насправді з приязню пригадую ті дні. Хоча було нелегко. І зараз у мене тісні відносини з українцями. Хоча я не знаходжуся в інтернаті, але й досі з багатьма в контакті, мені пишуть, телефонують. Особливо часто зустрічаюся з дітками. І я це люблю», – ділиться Ася.
Довідково: з 24.02.2022 до Польщі виїхало понад 5,3 млн людей. У Кросно перебувають близько 500 осіб з України. В інтернаті мешкає 120 людей.
Фото надані героями матеріалу.
Катерина Стаценко
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
