Втік не за кордон, а з лікарні після інфаркту: харків’янин допоміг евакуювати сотні дітей

Юрій Гордієнко у перші дні війни пережив серцевий напад – на його очах заживо згорів батько друга через ракетний обстріл Північної Салтівки. Замість евакуації він потрапив до лікарні, звідки втік, щоб вивезти родину – дружину та трьох дітей – у безпечне місце. А сам повернувся рятувати інших дітей. За весь час війни, за власними підрахунками, Юрій вивіз сотні дітей, родин, будинків сімейного типу, молоді з інвалідністю з Харківської області у безпечні місця, переважно до Чернівецької області, а також за кордон.

Дві війни та два інфаркти

Юрій Гордієнко родом із Грузії. Тато – українець, киянин, мама – грузинка. Після воєнних дій на території Південної Осетії та Абхазії, коли росія окупувала частину територій Грузії, він переїхав до України.

Юрій Гордієнко. Фото надані героєм матеріалу

Облаштувався, почав невелику справу, тут народилися діти. Трагічна ситуація в родині спонукала його зайнятися благодійністю.

«Це було напередодні Нового року, – згадує він. – Родина готувалася до свята, на плиті стояв казан з олією, яка закипала. Моя маленька донька, якій тоді було рік і місяць, якимось чином опинилася поруч. Казан впав та облив її киплячою олією. Мене не було вдома, я поїхав одразу до лікарні. Зайшов у палату – і отримав інфаркт. У доньки було уражене все тіло. Мене госпіталізували. Так ми з нею лежали в одній лікарні, тільки у різних відділеннях».

Чоловік згадує, що тоді він побачив, як виглядає людська підтримка. Ті, на кого розраховував, не прийшли підтримати. Натомість прості люди огорнули турботою. Гроші принесли з ЖЕКу – зібрали в будинку. 300 доларів, неймовірну суму на 2011 рік, передав самотній дід-чоботар.

«Ми з ним ніколи не перетиналися особливо, – говорить Юрій. – Ну, колись я кавою його пригостив, булочку купив – він жив дуже скромно. А віддав мені, думаю, всі свої заощадження».

Саме тоді Юрій вирішив: реабілітує доньку і буде допомагати іншим. Завдяки підтримці людей він отримав можливість відправити доньку на лікування в Німеччину, тоді зібрали 127 тисяч євро на пересадку шкіри та тривалу реабілітацію. З нею все добре, а наслідків важких опіків – не видно.

Юрій же виконав свою обіцянку – почав системно та масштабно займатися допомогою сиротинцям, притулкам, дитячим будинкам. Переважно вкладав свої власні кошти. Навіть увійшов доКниги рекордів України як організатор та генеральний партнер наймасштабніших дитячих заходів, а у 2013-му отримав звання «Меценат року» за допомогу дітям-сиротам на Міжнародному фестивалі «Щасливі долоні», який проходив в «Артеку».

Фото надані героєм матеріалу

Сотні пропущених дзвінків

Напередодні 24 лютого Юрій та його однодумці готувалися до масштабного заходу на підтримку місцевих закладів, де виховуються діти, що залишилися без опіки батьків. Організатори та запрошені гості засиділися до другої ночі. Телефон розрядився, а від втоми – перші обстріли проспав. Рано-вранці запустив телефон – а там сотні пропущених дзвінків. Війна. Всі були в паніці. Телефонували звідусіль. Ніхто не мав плану, що робити, куди та як евакуюватися.

З другом мали забрати його родину з району Північної Салтівки. Тоді вперше став свідком ракетного обстрілу – на очах у Юрія заживо згорів батько друга, дві собаки, були зруйновані будинки. І його серце не витримало знову.

Попри те, що місто було охоплене хаосом, «швидка» допомога приїхала за лічені хвилини. Йому надали допомогу та госпіталізували. У лікарні зникло світло, вода, мобільний зв’язок. Але він вижив. Це стало певним знаком, що він потрібен світу, а його місія не завершена.

Юрій взяв на себе відповідальність за свій стан здоров’я та залишив лікарняні стіни. Першими вивіз родину. Їхали довго, але змогли обрати найбільш безпечний шлях.

Дорогою назад забив машину медикаментами, які потрібні були в Харкові. Хоча мав право як багатодітний батько перетнути кордон – не скористався цією перевагою. Бо що буде з дітьми, з країною, якщо всі виїдуть, вирішив тоді.

Самопожертва та скупість: перші дні оборони

Юрій мав повернутися на Харківщину, бо звідти телефон розривали запитаннями керівники дитячих будинків, батьки-опікуни будинків сімейного типу: «Що нам робити, Юрію? Рятуйте нас». Координації, планів – нічого не було.

«У перші дні я стикався з випадками неймовірної самопожертви, з одного боку, та скупості, жадібності – з іншого. Хтось віддав останнє, щоб купити дефіцитне на Харківщині паливо, а хтось вимагав тарифи, які виросли вдесятеро, за ризик їхати в зону, яка безперервно обстрілюється».

Завданням Юрія було адміністрування: пошук фінансів на дорогу, машини, місця, де можна розмістити біженців, коштів для придбання продуктів харчування.

«Я звертався до різних людей. Були такі, які розчарували, а були ті, які віддавали останнє».

Спочатку було дуже важко знаходити водіїв, ніхто не погоджувався, але пізніше стало простіше – зникли робочі пропозиції, тож люди хапалися навіть за такі важкі завдання, як поїздки на окуповану територію або територію, що постійно обстрілюється.

«Евакуація відбувається максимально комфортно для діток. Маршрут складено з урахуванням комендантських годин. По дорозі ми зупиняємось на ночівлю та відпочинок, – розповідає Юрій. – У Чернівцях же ми намагаємося влаштувати дітей у максимально комфортні умови, забезпечити всім необхідним».

Двічі у Харкові автобуси з дітьми, яких евакуйовував пан Юрій, потрапляли під обстріли. «На щастя, обійшлося без жертв», – каже він.

Схід та захід разом

Фото надані героєм матеріалу

Юрій Гордієнко каже, що найбільше дітей з Харківщини, які евакуювалися завдяки йому, прийняли Чернівці. Це місто на ділі підтвердило, що схід та захід – разом. Частину дітей, особливо з інвалідністю, вдалося відправити за кордон. Чернівці стали хабом, через який проїхали сотні дітей зі сходу.

«Евакуація дітей з інвалідністю – це важкий досвід, і для них, і для нас, – каже Юрій. – Особливо для дітей з ДЦП».

Сам Юрій, як він каже, живе в дорозі. Але не відчуває втоми, бо розуміє важливість своєї роботи. Росія сьогодні не лише бомбардує Харківщину, а й викрадає дітей звідти. Ворог вивіз з України вже 200 тисяч дітей. З них, за інформацією Уповноваженої Президента України з прав дітей та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук, 2 тисячі – діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Також, за її даними, у росії готують спеціальні зміни до закону, які спростять процес усиновлення громадянами рф незаконно депортованих дітей.

Тому волонтерство Юрія, благодійників, які його підтримують, рятує українських дітей і від смерті, і від захоплення в заручники.

Юрій Гордієнко весь час уточнює, що його підтримують багато людей. Хтось гривнею, хтось приміщенням для дітей чи контактами. А ще – творчістю, за яку змушують виправдовуватися.

«Спільними зусиллями нам вдається робити життя евакуйованих дітей-сиріт повноцінним. Так, у серпні організували для них пікнік, концерт, в якому взяли участь артисти, блогери, тіктокери, яких знають вихованці. Після кожного такого заходу доводиться ніби виправдовуватися. Бо війна, а у нас концерти. Таким коментаторам нагадую, що всі наші зусилля спрямовані на благополуччя дітей, покращення їх психологічного стану та якомога швидшу адаптацію до нових умов життя. І замість того, аби давати оцінку діям моєї команди, краще направляйте свій час та зусилля на добрі справи!»

Через війну Юрій змушений був пропустити дні народження своїх рідних дітей, не бачився з коханою дружиною. Він теж на війні – за кожну дитячу душу, яку вириває з лап ворога.

«Коли говорили з дружиною, пояснював, що моя присутність тут – це моя служба. Ми всі воюємо на своїх фронтах. Ми в розлуці, щоб скоротити шлях до перемоги».

Ми говорили з Юрієм ще в той період, коли Харківщина була в окупації. Але ще тоді він сказав, що вірить у звільнення краю. Бо згуртованість та взаємопідтримка всіх українців, які стоять разом проти ворога, не могла програти. Чоловік допоміг зберегти найцінніше – дітей рідного краю.

Галина Халимоник, Одеська область

14.09.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS