Кількість українців, які шукають житло в Ірландії, перевищить 70 тисяч до кінця року, і ще 11,5 тисячі мають прибути сюди протягом наступних шести тижнів. Такі дані наводить уряд країни. Щоб розвантажити систему та знайти більше житла, влада у Дубліні вирішила запропонувати власникам будинків спеціальні фінансові стимули для прийому більшої кількості біженців. Тепер шукає будинки для відпочинку або вільну нерухомість, придатну для проживання, своєю чергою пропонуючи власникам 800 євро неоподатковуваних щомісячних платежів.
Раніше повідомлялося, що ця держава вже витратила 617 мільйонів євро на надання житла та послуг як українським біженцям, так і тим, хто шукає міжнародного захисту. До того ж, Ірландія в 2023 році має намір витратити понад 1 мільярд євро на ліквідацію наслідків війни росії в Україні.
Одне з пояснень такої політики можна знайти в історичних порівняннях. Ірландці симпатизують українцям, оскільки теж боролися за незалежність.
Світлана Дейкун втратила в Маріуполі все. Квартира, яку саме напередодні війни відремонтувала, улюблене піаніно, родинні фото і зроблені власними руками картини з тіста – все залишилось там, у будинку без даху.
Вони з чоловіком жили звичайним життям. Віталій працював на комбінаті імені Ілліча, вона – музичним керівником у дитячому садочку. Їхня донька Валерія, як і мама, захоплювалась музикою і професійно займалась вокалом. Загалом, звичайна маріупольська родина.
Війна виштовхнула їх з рідного міста за тисячі кілометрів від України. Світлана з донькою опинились в Ірландії – країні, про яку знали лише, що вона красива. Але виявилось, що вони з Ірландією дуже пасують одна одній.
Якщо подумати, ну які Світлана мала шанси знайти своє місце в новому житті – без знання мови, з професією, яка не годує і погано адаптується в іноземному середовищі, без жодних фінансових заощаджень? Мабуть, невеликі. Проте вона не просто не розгубилась. Світлана за короткий час об’єднала навколо себе велику українську спільноту, відкрила хор, в якому стала диригентом, і зараз гастролює всією Ірландією.
Як це стало можливим? Світлана вважає, що випадково.
«Коли ми виїхали з Маріуполя, не дуже розуміли, що робити далі. Знайти роботу в Україні не вдалось, оренда житла занадто дорога. Тому й вирішили їхати в Європу. Але коли ми зважились на переїзд, Європа була вже перевантажена біженцями, вже згортались програми допомоги. А в Ірландії українців було небагато. Країна пропонувала всіляку підтримку. Тому ми з донькою і наважились їхати туди».
Вони не пошкодували. Від трапу літака до поселення, вирішення всіх питань з життєзабезпеченням їх супроводжували ірландські волонтери, яким на допомогу прилетіли волонтери з країн Балтії. Ті знали мову, тому допомагали ірландцям та українцям порозумітися.
Спочатку всіх заселили в центр для біженців, який розташований у великій спортивній залі. Але не подумайте, що це матраци і один у одного на головах. Ні! В цій спортзалі ірландці зуміли забезпечити людям приватність. Кожна родина мешкала за окремими перегородками. Центр оснащений пральними машинами, їдальнею з величезним вибором різноманітних страв.
Для українців влаштовували екскурсії, привозили всі необхідні речі – одяг, взуття, побутову техніку, манікюрні ножиці, зубні щітки – ну все що завгодно, все, що потрібно людині в побуті.
А потім Світлана та Лєра потрапили під програму «Хост-розміщення», і їх приняла до себе ірландська родина Патріка та Клер Маккартні. Ці люди стали для родини Дейкунів не просто «тимчасовим прихистком». Вони стали їхньою справжньою родиною.
«Ми дуже боялися їхати жити в чужу родину. Це різні звички побутові, різні харчові традиції, культурні… Я не уявляла, як це – пристосовуватися до спільного життя з чужими людьми. Але всі мої страхи виявилися марними.
Мені важко знайти слова, щоб висловити вдячність, щирість, тепло, які я відчуваю до цих людей. Ми виявились дуже спорідненими душами, розумієте? І зараз я поясню вам, чому.
Клер і Патрік – близькі родичі, можна сказати, нащадки людини-легенди, ірландського генерала Майкла Шона О’Колена – лідера ірландського національно-визвольного руху, керівника тимчасового уряду Ірландської Вільної держави. Бюст О’Колена – на почесному місці в будинку Маккартні.
Дух свободи – це те, що керує людьми в Ірландії, і в родині Маккартні це відчувається. Ось чому вони так добре розуміють українців. Ось чому вони так потужно підтримують нашу країну. І ось чому мені так легко тут дихати. Бо я не відчуваю себе чужою в цьому будинку, в цій родині. Я відчуваю себе вільною людиною серед людей, які за короткий час стали нам з донькою рідними».
Клер допомагає Світлані вивчати мову, знайомить їх із донькою зі своєю багаточисельною ріднею, вони всі разом ходять у гості на родинні вечірки. І там вони часто співають. Світлана і Лєра – наші українські пісні, а потім починають співати ірландці, і Світлана акомпанує їм на піаніно.
Такі музичні зустрічі були рятівними для Світлани, бо вона дуже сумувала за своєю роботою, можливістю займатися музикою і творчістю.
«Одного дня я побачила оголошення, що музична академія міста Корк розпочинає безкоштовні музичні курси для всіх бажаючих від 15 до 60 років. І я вирішила записати на курси Лєру. Ми прийшли, познайомились з директором академії Біллі О’Каллаганом, і він переконав, що записатися на курси варто не тільки доньці, а й мені.
Ми були двома українками на всьому курсі. І почали займатись.
Це курси для аматорів. І хоча нас з Лєрою важко назвати початківцями, нам було дуже корисно навчатись в академії. А справа в тому, що в Україні навчають музиці за італійською школою, а в Ірландії – інша музична грамота, вся термінологія англійською. Тож нам довелося всьому перенавчатись».
Вони вчились, спілкувались, виступали один перед одним на курсах.
А тут мешканці міста Корк звернулись до свого лорд-мера Дейдре Форде з проханням провести традиційний великий концерт. Лорд-мери в Ірландії влаштовують такі великі концерти один раз на рік. Це традиція. Але останні два роки через ковід-обмеження концерти були скасовані. Люди скучили за подією. І лорд-мер Корка відгукнувся, погодився.
Очільник академії Біллі О’Каллаган запропонував лорд-меру запросити виступити на цьому концерті й Світлану та Валерію Дейкун.
І вони виступили. Заспівали дві пісні – «Де ти тепер» Квітки Цісик і «Червону калину».
Не просто заспівали, а ще й розказали про історію цих пісень. Під кінець їхнього виступу зал встав. Овації не затихали. А після концерту можна було почути, як на вулиці ірландці наспівували мелодію нашої «Калини».
Лорд-мер графства Корк Дейдре Форде трохи пізніше надіслав листа з персональною подякою Світлані та Валерії Дейкун за участь у концерті і в цілому – за активну участь у суспільному житті громади.
Тому не дивно, що коли Світлана побачила оголошення від волонтерського центру «Штаб Півдня» про пошук людини, яка могла би допомогти з організацією свят для українців у Корку, вона одразу відгукнулась, зателефонувала і запропонувала свою допомогу.
Так розпочався новий етап їхнього життя в Ірландії.
Світлана Дейкун почала писати сценарії, організовувати заходи, проводити всі українські свята в місті.
«Я на цих заходах бачила багато українців, які приїжджали з різних міст Ірландії. Різні люди. Дехто був дуже розгубленим та сумним. Вони хапались за цю можливість побути своїм серед своїх, як за соломинку. Співали, коли ми співали, і плакали, коли чули спів. І я зрозуміла, що є багато людей, які потребують спілкування, музики, спорідненості. Причому я це бачила не тільки серед тих, хто прилетів в Ірландію, тікаючи від війни, а й серед тих, хто давно тут мешкає.
Так у мене й виникла ідея створити український хор. Церква St. Peter’s Parish Centre виступила організацією, яка допомогла з приміщеннями для хору. Директором стала Вікторія Тимощук, яка взяла на себе багато організаційних питань, а диригентом – я».
Хор «Калина» став першим українським хором в Ірландії. Він був заснований тільки в жовтні цього року, а про них уже говорить вся країна.
«Ми вирішили, що хочемо показати ірландцям красу нашої української культури. І розпочати вирішили з традицій Різдва. Виступали на різдвяних ярмарках, співали, щедрували. І готувались до великого Різдвяного концерту, який влаштували разом із волонтерським центром «Штаб Півдня».
Світлана Дейкун виступила сценаристом, режисером-постановником цього дійства.
Концерт відвідали лорд-мер графства Корк Дейдре Форде, посол України в Ірландії Лариса Герасько.
«Концерт був влаштований людьми, які тільки три тижні тому опинились в Ірландії! Люди, ви неймовірні», – написала Лариса Герасько після концерту.
На сцені сіті-холу того дня лунали і щедрівки, і колядки, і українські танці, і ліричні пісні…
«Ми і Козу водили, і «Щедрика» співали. Якби ви бачили, як люди самі робили дивовижні костюми для виступу! Хтось терміново замовляв посилки з вишиванками з України, хтось купував білі блузи і розшивав їх українськими візерунками. Хто не вмів вишивати – вимальовував українські узори фарбами. Робили різдвяну зірку. Це було дійсно просто якесь диво, на одному подиху. І нам це вдалося!» – каже Світлана Дейкун.
На заняття хору щосуботи з’їжджаються люди з різних міст і містечок Ірландії. Диригент і сама не очікувала такої популярності.
«Я думала, що цим хором рятую від депресії себе, а виявляється, я створила малу батьківщину і рятую від депресії багатьох інших людей», – каже вона.
Зараз 35 людей постійно співають у хорі «Калина». А ще багато волонтерів, друзів хору – велика українська родина. Всі заняття – безкоштовні, як і робота диригента. Світлана працює на волонтерських засадах. Але сподівається, що в перспективі її хор може стати професійним. Принаймні, щільний графік концертів по Ірландії дає їй таку надію.
Анна Мурликіна
12.12.2022
