Надія (ім’я героїні змінено, назву населеного пункту не вказуємо з міркувань безпеки) живе на окупованій проросійськими бойовиками території на Херсонщині. За пів року її життя змінилося повністю: колись безпечний регіон став таким, де безслідно зникають люди, де вбивають за жовто-блакитну символіку і де щодня доводиться боротися за виживання. У регіоні немає ні силових структур, ні керівництва. І захистити місцеве населення просто нікому. Страшно навіть говорити, особливо криве слово на адресу рф, адже не знаєш, хто свій, а хто зрадник.
Далі пряма мова.
З маркуванням «Z»
З першого дня війни наше життя змінилося кардинально: о 5-й годині ранку почали бомбардувати наші військові частини. Усі були налякані, багато хто збирав речі.
Я прокинулася від телефонного дзвінка. Телефонувала подруга, сказала: «Збирайся, почалася війна». Від страху та паніки підкошувалися ноги. Навіть розпочалися проблеми зі здоров’ям.
Здається, на третій день, 26 лютого, до нас заїхала російська техніка з маркуванням «Z». Було страшно бачити танки на вулицях, досі не можу це забути… Вкарбувалися в пам’ять два моменти: те, що порозбивали дороги, і що танки ставили в дворах, спрямовуючи їх дула на будинки з людьми всередині.
Трохи згодом ці військові поїхали, натомість приїхали інші угруповання, захоплювали адміністративні будівлі, дуже багато пили. Почався важкий період: вони викрадали людей, здебільшого підприємців і селян. Проїжджала вулицею велика колона російської військової техніки, люди з автоматами виходили, вривалися на подвір’я, влаштовували огляди будинків, начебто перевіряли документи, а потім забирали усе – гроші, цінності, особисті речі, навіть мікрохвильові печі. У фермерів конфісковували дрони. Багатьох забирали на допити. Вдягнувши мішки на голову, привозили до комендатури, залякували пострілами у повітря.
Гуманітарна катастрофа
Спочатку тут була справжня гуманітарна катастрофа, не вистачало продуктів. Не було навіть звичайного хліба! Потім місцеві фермери почали домовлятися з волонтерами, звозили з усього району зерно, дріжджі та цукор і випікали хліб. Спершу давали по пів буханки, пізніше по цілій хлібині. Через два місяці хліб завозили з Мелітополя.
Важко було і з газом. По газові балони доводилося їздити у Запорізьку область, виходило дуже дорого. Пального не було, згодом ситуація налагодилася. Усе везли з Мелітополя, який був окупований першим.
Нам пощастило, у нас є вода, світло та інші комунікації, а в багатьох інших містах та селах їх немає. Інтернет дуже поганий, хоч раніше проблем не було. Українські мобільні оператори також перестали працювати. Деякі місцеві купують російські карти, але здебільшого люди спілкуються через домашній інтернет.
Телебачення тут російське, частина інформації поширюється з чуток. Багато пенсіонерів – дітей війни, які раніше поважали російських ветеранів і святкували перемогу, зараз дивляться на те, що відбувається, і щиро зневажають російських військових, які принесли смерть та руйнування на їхню землю.
А ще тут зовсім не працюють соціальні структури. Мої сусіди поїхали до Херсона на пологи, по суті жінка народжувала під бомбами. А тепер ані свідоцтво про народження не отримати, ані інших документів. Навіть загиблим не оформлюють жодних документів, не фіксують кількості смертей.
Велика в’язниця
Дуже багато хто поїхав на підконтрольну Україні територію. Першими були поліцейські та їхні родини, їм було найважче: забирали на допити, змушували співпрацювати з окупантами, переходити на бік рф, а вони цього не хотіли, тож за декілька днів виїхали. Згодом – співробітники адміністрацій, державних установ. У будинки тих, хто виїздив, заселялися окупанти і повністю розкрадали їх.
Спершу і я думала виїхати, але у мене була паніка. Водночас і дуже велика надія на перемогу, тож вирішила залишитися у своєму домі. А ще хочу сказати велике спасибі нашій державі, яка, незважаючи на окупацію, продовжує платити зарплату держслужбовцям, завдяки чому я залишаюся на плаву.
Спочатку вірила, що окупантів швидко поженуть звідси, але все сильно затяглося. Тепер ми живемо наче у великій в’язниці: місця для переміщення багато, але все дуже обмежено.
Не дай Боже порушити комендантську годину, одразу забирають, принижують, б’ють. Вона діє з 21-ї до 6-ї години ранку у транспорті, після 22 години не можна виходити на вулицю. Один раз я та декілька інших жінок її порушили. Нас дуже грубо зупинили. Кричали «стояти» і світили ліхтарем в обличчя, засліпили. Ми злякались. А далі довго пояснювали, що повертаємося з дня народження похресниці. Тоді нас відпустили, але жодна з нас більше порушувати цей режим не буде – страшно.
А ще був інший випадок: двох моїх близьких знайомих забрали у мішках на головах у невідомому напрямку. Я була шокована тим, що відбувалося. Тримали довго, дві доби, допитували, били, зв’язку з ними не було зовсім. Причому били не заради того, щоб було боляче, а щоб принизити. Згодом один із них розповідав, що його вели під дулами автоматів малолітні солдати, постійно давали штурханів, а він у відповідь нічого не міг зробити.
Ціни сильно зросли, у середньому продукти подорожчали в три рази. Усе, крім хліба. На полицях магазинів здебільшого російські товари, якість їх низька, вони огидні, але вибору немає, доводиться купувати і таке.
Окупанти позакривали заклади, власники яких відмовлялися приймати оплату в рублях. Забороняють виставляти українську символіку у соціальних мережах, вистежують, карають. Поводяться як вандали, залишаючи лише бруд та розруху.
Віримо в ЗСУ
У моєму колі спілкування взагалі немає проросійськи налаштованих людей. Але, звісно, є й такі, які підтримують росію. На щастя, їх небагато. Дехто просто змирився з тим, що відбувається, хтось від безвиході йде по російську гуманітарну допомогу, адже треба годувати дітей та й самому щось їсти. Але більшість категорично відмовилися від колаборації. За моїми відчуттями, відсотків 80 чекають на повернення України.
Тут багато волонтерів, усі намагаються допомагати один одному, особливо тим, кому найважче. Нікого не залишаємо на самоті з його проблемами.
23 серпня на День Державного прапора України наші партизани вивісили на місцевій вежі український прапор. Ми раділи до сліз, як діти.
Нині, через пів року війни, віру не втратили ні на хвилинку. Патріотизм переповнює. Перемога точно буде за нами. Прикро, що не підготувалася влада і нас просто здали, але ми віримо, що дуже скоро все повернеться назад.
Підтримуємо надію завдяки нашим захисникам. Мій однокласник воює в ЗСУ. Він телефонує і підбадьорює усіх нас, хоча це ми повинні їх підбадьорювати. Він каже, що ми маємо потерпіти, маємо в них вірити. Віримо! А як ми можемо не вірити в наших хлопців, які за нас воюють та вмирають? І молимося, щоб скоро все стало як раніше.
Ірина Федоляк, Івано-Франківська область
5.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
