Колишні військовослужбовці, які пройшли через буремні випробування війни, тепер знаходять новий спосіб служити своїй країні — волонтерство. Їхня служба не закінчилася. Тепер це їхнє нове покликання.
Колишні військові мають унікальний досвід і навички, які вони тепер використовують для допомоги іншим. Вони знають, що таке підтримка в найтяжчі моменти, і готові надавати її: від допомоги пораненим в шпиталях до організації гуманітарних вантажів для зони бойових дій.
Волонтерський рух не лише можливість для ветеранів знайти своє місце у мирному житті, але й потужний ресурс для суспільства.
Про одного з захисників-волонтерів читайте в матеріалі Тетяни Лучинської, журналістки видання “Маяк” з міста Богодухів, Харківської області.
З передової – у волонтери
Андрій Турчин, житель Івано-Шийчиного, що на Харківщині, зараз проводить активну волонтерську діяльність у громаді. Донедавна чоловік воював проти росії, захищаючи свободу і незалежність рідної землі. Він пішов на війну добровольцем і майже 1,5 року був на передовій. Не раз його життя межувало зі смертю.
Наразі Андрій звільнений з військової служби за станом здоров’я.
“Волонтери — це люди, на яких часто ллється бруд. Чому так несправедливо?! На мою думку, волонтери — це люди, сильні духом, які взяли на себе важкий тягар — постійно допомагати захисникам і захисницям наближати Перемогу. І їх потрібно підтримувати”, — каже Андрій на початку нашої зустрічі, ніби “прораховуючи” співрозмовника. Його можна зрозуміти. Адже те, з чим найчастіше стикаються волонтери сьогодні – це “духовне скнарство” — недовіра суспільства, а подекуди й повна зневіра. І саме це тягне за собою байдужість — найгіршу з рис суспільства. Особливо під час війни.
Розмова почалася, як у більшості випадків, з теми про участь у війні.
Розповідаючи про свої бойові будні, Андрій згадав, коли росіяни розстріляли його з відстані приблизно 30 метрів. Тоді, завдяки бронежилету, природній спритності та допомозі побратима чоловік лишився живим.
Безліч контузій, одна тяжка з розривом барабанних перетинок, акуботравма, поранення стегна, викривлення хребта, п’ять гриж… Це далеко не повний перелік з медичного висновку захисника.
Але Андрій сьогодні живе з тим, що не вказано у жодній меддовідці. Це — діаметральна зміна психологічного стану. Він уже не той Андрій, що був до 24 лютого 2022-го… Його душа, зранена і побита, втратила ту природню веселість, відкритість, щирість, які були притаманні раніше.
“Знаєте, які були відчуття, коли повернувся додому? — риторично питає Андрій. — Непотрібності. Страху. Мені дуже не вистачало того братерського духу, що панував там, на війні, поміж побратимів. Важко було налаштуватися на цивільне, більш-менш тихе, спокійне, життя. Односельці мене не впізнавали і не впізнають. Раніше веселий і жвавий, балакучий, зараз я не дуже відкритий до спілкування. Коли підходжу до магазину чи в інше місце, де збираються люди, то намагаюся бути осторонь розмов. А раніше, до повномасштабної війни, був радий вітатися, ініціювати розмови, озиватися до знайомих.”
Ми всі, хто чим може, повинні допомагати армії
Коли мова заходить про справи волонтерські, — серйозність та зосередженість миттєво з’являються на обличчі ветерана.
“У місто намагаюся не виїжджати, — різко каже чоловік. — Та метушня мені неприємна. Ні, я не проти веселощів і розваг. Це життя. І якщо ми будемо постійно внутрішньо негативно налаштовані, то пропадемо та зітліємо від злості, станемо хворими. Я за те, щоб кожен земляк і кожна землячка жили повноцінним життям. Але всі мають певну частину зароблених коштів систематично виділяти для наближення Перемоги. Скільки таких, хто може, але не хоче допомагати? Звісно, дай Бог всім здоров’я… Але я інколи думаю: Якби якийсь скнара потрапив у те пекло хоча б на тиждень, а потім його би відпустили назад, то він донатив би цілодобово… А так, виходить, що допомагають постійно одні й ті ж…”
Говорячи про волонтерство, Андрій намагається не стільки розповісти про себе, скільки, здається, знайти відповіді на питання, з якими він стикається щодня у своїй діяльності. І найголовніші з них — це недовіра людей, нерозуміння ситуації та процесів.
“Багато хто думає, що ті, хто займаються волонтерством, — це люди, у яких багато грошей. Помиляєтесь! Це ніяк не пов’язано з тим, який твій власний дохід. Це надзвичайно нервова і напружена робота. Чи не кожен волонтер та чи не кожна волонтерка, я переконаний, сидять на заспокійливому”.
Чоловік раптом замислюється, ніби намагається вирівняти дихання після короткого, але стрімкого забігу, а потім промовляє, як слова обітниці: “Знаєте, коли ти допоміг хлопцям, виконав їхнє прохання, то таке відчуття, ніби камінь з душі падає. Ти зміг! Потім отримуєш чергове прохання. І тобі його будь-що треба виконати! Бо знаєш, як там хлопцям важко…”
Почав волонтерити з домашнього сальця…
Коли ми запитали у Андрія, з чого почалося його волонтерство, той пригадав історію, яка стала початком всієї його діяльності. Але тоді, за словами чоловіка, він це не вважав волонтерством. Як, зрештою, і сьогодні. Адже на той момент це було просте бажання: підбадьорити побратимів, поділитися часткою домашнього затишку.
“Якось перед Новим 2024 роком побратим, який воював на Запорізькому напрямку, в телефонній розмові, між іншим, сказав: “Так хочеться домашнього… Ковбаски, сальця…” І я тоді сказав сам собі: “Буде вам домашнє!”. І вже на новорічно-різдвяні свята хлопці на передовій смакували салом, домашньою ковбасою, намазкою… — з ледь помітною, сором’язливою посмішкою згадує Андрій. — А потім вони мені зателефонували зі словами щирої подяки і наперебій кричали у телефон, що домашніх таких смаколиків не їли, певно, вже кілька років. Дякували за маленьке свято… Чесно скажу, у мене сльози котилися тоді. Адже як мало треба, щоб хоч трохи порадувати тих, хто дарує нам життя на рідній землі, хто захищає нас щохвилини”.
Посмішка Андрія стає дуже щирою. Він згадує, як не помітив, що свідком тієї розмови з побратимами стала його дружина Оксана. Вона, дізнавшись, що її коханий вирішив стати волонтером, сказала: “Який ти молодець! Я пишаюся тобою!”. Для нього ця підтримка стала визначальною.
Час від часу в плині розмови погляд Андрія перетворювався на погляд античного філософа, котрий шукає відповіді на всі питання світобудови. Під час невеликої паузи було помітно, що у чоловіка спливли якісь спогади. Він нібито хотів щось додати, але, мабуть передумав і знову з інтонацією обітниці промовив: “Низький уклін хлопцям, які третій рік без ротації. Дехто всього раз за цей час був вдома…”
Життя розділилось поки що на “до війни” і “війна”…
Лютий 2022 року. Синові Андрія і Оксани було 3 місяці, коли почалася повномасштабна війна.
Його розбудив дзвінок мами, яка рано-вранці пішла на доярню і про все дізналася з новин. Той момент Андрій згадує дуже чітко. Їхнє село — всього в кількох кілометрах від кордону з росією. І в ті хвилини окупанти полізли звідусіль, де тільки можна було.
“Я вибіг з хати і почув, як навколо гуркотіло, на горизонті виднілося сяйво. А у небі — сигнальні ракети. Я ж служив, то одразу зрозумів, що все дуже серйозно…” — ділиться спогадами Андрій. Зі слів важко зрозуміти, що тоді відчував чоловік. Але під час розповіді в його очах знову з’явилась та характерна жорсткість, яка була на початку нашої розмови. Жорсткість воїна, жорсткість хороброго захисника.
Андрій згадує, що побіг до маминого дому за молодшою сестрою, і в цей момент прямо над ним пролетіла ракета у бік Харкова. Згодом того ж дня товариш відвіз їх з дружиною в Розсоші до батьків Оксани. Але це не набагато далі від кордону з росією, ніж його рідне село. Щоночі Андрій йшов манівцями по 5 кілометрів на Охтирську трасу і спостерігав, чи не йдуть російські колони, аби вчасно повідомити рідним про необхідність евакуації. На той момент Тростянець вже був окупований.
Березень 2022 року. Чоловіки з навколишніх сіл приєднувалися до Сил оборони України. І Андрій прийняв рішення — доєднатися до захисників і нищити ворога.
“Дружина одразу розуміла, що я сидіти вдома не зможу. Вона знає, що я з тих людей, що якщо вирішив йти воювати — то піду, ні в кого не спитаю, і всі дізнаються про це вже постфактум, — розповідає Андрій. — Я їй сказав: “Їдь за кордон, у безпеку. Твоя сестра збирається до Польщі… Розумієш, я так просто сидіти не буду…”
Андрій знову робить паузу в розповіді і з його обличчя стає помітно, як він підбирає спогади, щоб пояснити для нас те, що відбувалося далі. Щоб розказати про те, що Оксана не могла лишити коханого попри його рішення йти на війну.
“Вона в мене дуже серйозна. Ну от вона тоді сіла навпроти мене і каже: “Давай так поміркуємо… Я поїду. Ти підеш воювати. Хто я там? Ніхто. І тобі тут без нас дуже тяжко буде. Відпустять тебе у відпустку – ти зможеш побачити сина, потримати його на руках. А так? Будемо спілкуватися лише по відеозв’язку? Ні. Я лишаюся з Дімкою вдома!” – продовжив розповідь Андрій і на мить здалося, що кутики очей заблищали.
І знову пауза. І знову в очах холодний блиск погляду воїна: “Я пишаюся, що у мене така дружина. Мені соромно за свої колишні деякі вчинки, я надзвичайно ціную розуміння, терпіння і мудрість Оксани. Не можу без моїх рідних жити. Постійно на зв’язку, не встигну виїхати з дому — телефоную: “Як ви там?”. Сумую…”
У той же день, за словами Андрія, він прийшов добровольцем до військкомату, а наступного дня вже поїхав воювати. Потрапив до 54 ОМБР.
“Коли сідав у автобус, було страшно, — знову спокійно каже Андрій. — Не за себе страшно, а за сина і жінку. Я просився, щоб мене послали на Ізюмський напрямок. Щоб хоч якось бути ближче до них. Здавалося, що я якось зможу їх захистити”.
Андрій вкотре припиняє розповідь на декілька секунд. Згадав, як після вдалих для ЗСУ боїв біля Красногорівки влітку 2022 року, його на цілу добу відпустили на хрестини сина. І це було вперше, коли тиша злякала більше, аніж гуркіт вибухів чи стрілянина.
“Я летів додому, як на крилах! І перше, що мене злякало вдома, — незвична тиша. Заїхав до кума, а мене трусить від страху. Я не побачив, що до мене хтось ззаду підійшов. Людина гучно привіталася. А я від страху кричу “Аа-а-а!” і аж заїкаюся… І досі не люблю щоб ззаду мене хтось стояв, — згадує Андрій. — У нас був такий випадок, що хлопець перелякався і перестав зовсім говорити. Наш ротний якось сказав: “Хлопці, не треба строїти із себе сміливців, краще кажіть, як є, що відчуваєте. Бо це не фільм і не гра, це — війна”. І часто таке бувало, що перед завданням хтось підходить і каже: “Боюся”. У людини панічний страх, і ми його заміняли тим, хто готовий був вийти у бій. Адже якщо людина панікує, толку не буде. На полі бою потрібні зібраність, уважність, вміння моментально приймати рішення. Війна — це страшно… І хто каже, що не страшно — не вірте. Ротний завжди закликав: “Налаштовуйте себе на краще. Позитивний дух — це вже шлях до перемоги!”
Заради перемоги
Андрій з гордістю згадує про своїх побратимів.
Та попри мужність на обличчі воїна видно, яким болем вросла в його спогади і душу кожна втрата бойового товариша: “Найважче на війні — втрата друзів. Усі інші труднощі просто не мають значення. З тих 12 хлопців, з якими товаришували з першого дня, три лишилися живими. Всі троє списані… — каже Андрій вже не ховаючи сліз. — Ти хорониш свого друга, а біля його труни стоїть дитина, одноліток твого сина. На це неможливо дивитися… Боляче. Тепер я не хочу більше зав’язувати міцну дружбу. Просто боюся, що наступного разу серце може просто не витримати… Але я продовжуватиму волонтерити, допомагатиму чим зможу захисникам. Хочу, щоб всі вони повернулися додому живими-здоровими. А землякам хочу сказати: не треба розслаблятися. Допомагайте, донатьте, підтримуйте ЗСУ. Бо саме завдяки захисникам і захисницям ми живемо і ходимо по рідній землі!”
Сьогодні таких волонтерів, як Андрій Турчин, які пройшли шлях воїна, дуже багато. Але вони не вважають, що роблять щось незвичайне. Вони роблять те, що вміють — захищають Україну. Вони ще не завершили свій шлях воїна. Вони просто на тій ділянці шляху, де бойовий досвід стає якнайкращою основою розуміння, що потрібно тим, хто сьогодні на передовій.
*Фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
