Селидівська міська територіальна громада виникла два роки тому, об’єднавши на площі 150 квадратних кілометрів 9 населених пунктів із населенням 35 тисяч осіб.
Після розпаду Радянського Союзу майже 84% жителів міста Селидове на референдумі проголосували за незалежність України. В такому виборі не було нічого дивного, адже сама ідея виникнення поселення належить запорізьким козакам. Славні традиції козацтва в цьому районі Донеччини шанували навіть у радянські часи. Ще 1977 року в місті було встановлено пам’ятник донецького скульптора Павла Гевеке «Козак на дозорі». Козак дивиться в бік Криму, в лівій його руці затиснута люлька.
Ось такий символ перемоги є сьогодні в громаді. Про день закінчення війни голова Руслан Суков каже, що це буде історична дата, в яку люди ще довго не зможуть повірити. Навіть якщо завтра перемога, тиша, без вибухів – щастя ще не прийде.
«Війна ще довго нагадуватиме про себе тисячами уламків від снарядів, які залишатимуться на вулицях, серед розбитих будинків. Навіть якщо завтра оголосять, що Україна прогнала загарбників аж до Мурманська, повернула свої території, війна ще довго залишатиметься на нашій землі, надто багато болі й горя вона наробила. Вислів «після війни» стане справжнім через декілька поколінь», – вважає керівник.
Очільником громади Руслан Суков став минулого року. Планував чимало заходів із розвитку території. Серед найбільших – капітальний ремонт школи, реконструкція спортивної школи, будівництво сучасного ЦНАПу, ремонти доріг та відкриття агропідприємства з новими робочими місцями. Але час вніс корективи.
Донбас палав. Міста ставали руїнами. Назрівала паніка та істерика. Великою проблемою став потік біженців із Волновахи, Вугледару, Авдіївки, Мар’їнки, Великої Новоселівки. Людей треба було терміново розселити, нагодувати, вилікувати. Тоді в Селидівській громаді переобладнали дитячі садки під пункти прийому людей із гарячих точок, забезпечили триразовим харчуванням та усім необхідним. З біженцями працювали вихователі, педагоги, психологи.
Суков згадує, як виникли гуманітарні проблеми, пов’язані з нестачею продуктів, води, медикаментів. Доводилося переконувати власників магазинів привозити продукти в громаду:
«Доставку медикаментів наша команда організовувала своїми особистими автівками. Шукали можливості для надання людям гуманітарної допомоги. У березні у нас жили понад 400 людей у закладах та близько 3 тисяч – по громаді. Велике навантаження взяв на себе контакт-центр, оператори якого були на зв’язку цілодобово і приймали до 700 дзвінків на день – з питань гуманітарної допомоги, евакуації, медикаментів тощо».
Місцеве самоврядування діяло активно. Для безпеки мешканців підготували 16 бомбосховищ: завезли запас води та продуктів, облаштували місця, купили генератори. Також було облаштовано найпростіші укриття (підвали) в багатоповерхових будинках: вода, піддони, аптечки. Закупили понад 3 тисячі дерев’яних піддонів, які розвезли по сховищах та роздали мешканцям громади у підвали.
Зробити це в умовах страшенного дефіциту вкрай важко. Тим більше, що треба було одночасно допомагати військовим, адже укріплена лінія оборони – запорука безпеки громадян. За чотири місяці війни, забираючи гроші від невикористаних субвенцій, Селидівська громада з власного бюджету допомогла військовим на 7 млн грн. Купували квадрокоптери, тепловізори, приціли, каски, одяг. Зварювали протитанкові їжаки, копали окопи екскаваторами, задіяли іншу техніку.
Після оголошення в Донецькій області евакуації пішов великий потік людей, які бажали виїхати.
«Ми організували безкоштовний автобус до Покровська на евакуаційний поїзд. Евакуювалися всі установи. Люди виїжджали, кидали своїх родичів та тварин. Людей похилого віку ми прийняли у дитячому садку «Чайка», а тваринам допомагали знайти нову родину. На сьогоднішній день у громаді працюють аптеки, пошта, Ощадбанк, є всі необхідні продукти та паливо. Вважаю, що, незважаючи на відсутність переважної частини персоналу, наша команда впоралася і систему витягнула», – говорить голова.
А як інакше? Суков переконаний: українці мають одну особливість – вони сваряться між собою, з’ясовують стосунки, але коли приходить біда, об’єднуються і так само завзято великим гуртом виганяють ворогів. Саме тому нас не можна зламати, підкорити.
«Росія бачила в нашому парламенті велику кількість чвар, скандалів, перерозподілу влади, баталій і зробила велику помилку, міркуючи так, що українців легко перемогти, бо вони постійно б’ються між собою. Але це не так. Як добре б’ються між собою, так добре й об’єднуються, аби бити ворога. Росія купилась на це, тепер відгрібає», – пояснює він.
Лихо дійсно об’єднало людей. Селидівська громада однією з перших на Донеччині прийняла велику кількість переселенців з початку великої війни й продовжувала приймати. Місцеві жителі готові давати житло, підселяти до себе. Коли приймали одразу багато людей, які рятувалися від війни та «руського міру», була потреба в постільній білизні, одязі, побутовій хімії, продуктах. Місцеві несли усе до гуманітарного штабу у великій кількості: варіння, консервацію, ділились одягом та посудом, новими речами.
«Ця війна багатьом показала, що таке Україна для кожного з нас, як треба цінувати свій дім, свою громаду. А скоєного ворогом негативу на сто років наперед вистачить, аби не провокувати демона. З першого дня вразило, як люди об’єднались. Українці відразу визначились, що ми переможемо, ніхто не буде здавати територій. Увесь цей час люди допомагають один одному та військовим, багато є гуманітарної допомоги. Велику підтримку цивільним надають також військові, які приїжджають до нас. З перших днів війни люди скооперувались, об’єднались та вирішили, що будемо святкувати перемогу, а тому крокуємо до цього. Це показник дружби, земляцтва. Нам був потрібний спільний ворог, аби побачити, в якій прекрасній країні ми розвивались, жили, будували, росли. Усе пізнається у порівнянні. Ми впораємось, бо об’єднались заради спільної мети – Перемоги», – підкреслює Руслан Суков.
Але поки перемога не настала, маємо постійно долати труднощі. Люди морально та фізично втомлені. Це був удар по психіці – складно переключатись з економічного розвитку на воєнний режим. Так само буде складно й потім – з воєнного стану, режиму виживання переключитись на режим звичайного життя.
Складно дітям та батькам. Діти не розуміють до кінця, що відбувається, а батькам треба пояснювати їм, заспокоювати: це сусідка дверима грюкнула, це не вибух. Дитяча психіка буде довго і складно відновлюватись.
«У кожного з нас з’явився сталевий стрижень, його вже нічим не зламати, але створений цей стрижень біллю, втратами та смертями, і це боляче усвідомлювати», – говорить наприкінці розмови Руслан Суков.
Ольга Нікуліна
29.06.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
