Вислів про слабку стать з’явився у Радянському Союзі – країні, де були змішані різні культури, традиції. Але тіста з цього не вийшло. З розпадом держави майже зник і образ радянської людини. Майже – оскільки в генетичній пам’яті кількох поколінь цей вогник ще догоряє.
Українська жінка змогла зберегти свою природну суть. Сьогодні на тлі жорстокої війни увесь світ придивляється до неї і вважає феноменом. Українці на те всьому світу кажуть: погляньте в історію – скільки видатних жінок, які вплинули на розвиток людства, дала українська земля. Княгиня Ольга 17 років правила Київською Руссю – однією з наймогутніших держав того часу. Анна Ярославна або Анна Київська була другою дружиною французького короля Генріха I Капета, матір’ю майбутнього короля Філіпа І та прабабцею майже 30 французьких королів. Видатною постаттю ХІV століття називають Роксолану – найяскравішу правительку Османської імперії, яка змогла повернути хід історії так, як потрібно було їй.
Яка українська жінка сьогодні? Мудра мати, вірна дружина, працьовита господиня і надійна захисниця. Вона не лише дає світу життя. Вона його наповнює – силою, вірою, любов’ю.
«Хаос – це не про мене»
Традиційно було так: він на полі бою зі зброєю, вона – вдома з дітьми та господарством. Але те, що сьогодні відбувається в Україні, здатне докорінно перевизначити гендерні ролі, бо ця війна, попри горе та біль, розпач та втрати, відкриває нові можливості для жінок. Українки не лише є жертвами кризи – більшість з них на своїх плечах тримають свої сім’ї, виховують дітей, займаються волонтерством, змінюють своє життя і стають сильнішими.
Історія Ольги Жидкової – не виняток, а своєрідний доказ формування загального правила.
З Ольгою ми познайомилися в Івано-Франківську. Від волонтерів я отримала номер, зателефонувала і вже наступного дня ми зустрілися.
Її першими словами було:
– Не дуже люблю розповідати про себе і зараз не знаю, з чого розпочати. Мабуть, з 2014-го.
Як і більшість луганчан, Ольга Жидкова з родиною змушена була покинути рідне місто та переїхати до Сєвєродонецька.
– До війни я працювала директоркою одного з торговельних підприємств. Коли у 2014 році розпочалися бойові дії, ми залишили Луганськ, – розповідає Ольга. – Завжди мої думки у відповідальні моменти спрямовуються в конструктивне річище. Але тоді все ж був короткий момент невизначеності. Я сподівалася, що це ненадовго, що ми скоро повернемося додому… Але склалося зовсім по-іншому. Досить швидко до мене прийшло розуміння, що не можна існувати в режимі очікування, а з ним прийшли сили жити та впевнено рухатися далі.
І Ольга Жидкова пішла вперед. Вона отримала ще одну вищу освіту. Тепер у неї їх три – у сфері комп’ютерних технологій, менеджменту та адміністрування.
– Хаос – це стовідсотково не про мене. По-перше, я завжди дуже любила вчитися, – зізнається Ольга. – По-друге, я впевнена, що коли жінка освічена та економічно незалежна, вона стає сильнішою, здатною краще адаптуватися до будь-якої ситуації.
У Сєверодонецьку Ольга почала активно працювати в громадській організації «Impact center CXID.UA», яку створив її рідний брат Андрій Жидков. Отак на новому місці вона почала завойовувати новий простір.
– Нашою метою було поліпшення якості життя мешканців регіону через соціальне партнерство. Ми переймалися проблемами інклюзії та намагалися робити свій відповідний внесок у розбудову інклюзивного суспільства. Для реалізації своїх ідей ми змогли залучити кошти гранту міжнародних донорів, – розповідає жінка.
А ще Ольга стала учасницею проєкту «Українська Миротворча Школа». Навчання сколихнуло багато проблемних тем, над якими раніше особливо не замислювалася. З’явилося багато нових планів…
«Перша думка – не пропустити надважливе»
Отриманий відносний спокій було зруйновано 24 лютого, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Той час Ольга згадує неохоче. Сєвєродонецьк перебував під постійними обстрілами окупантів майже з перших днів вторгнення. Росіяни нищили місто з натхненням і ненавистю, перетворюючи його на суцільні руїни та згарище.
Будинок, в якому жінка придбала квартиру, був вщент зруйнований. Діяльність громадської організації поставили на паузу. Тоді життям і роботою для неї став штаб, де вона волонтерила та допомагала тероборонцям.
Ольга не хотіла виїжджати за межі Луганщини, але ситуація гіршала, і наприкінці квітня волонтери вмовили її переїхати з матір’ю до Івано-Франківська.
Впадати в депресію не було часу, бо на новому місці Ольга почала вивчати нові можливості, адаптувати колишні вміння і створювати нові. Допомога військовим, координація – потреби такі різні та такі однакові водночас…
– Мене завжди дуже підтримував мій найкращий друг – брат Андрій. Він вчив і надихав. Головне, що я для себе вирішила, – я не можу дозволити собі стати для наших військових тягарем, я повинна їм допомагати, і в певному сенсі у мене немає вибору. Під таким гаслом я й жила. Але я ніколи не могла передбачити, що станеться. Людина усвідомлює трагедію тільки тоді, коли переживає її…
«Ми не маємо права гаяти час!»
…«Сьогодні зранку. Накрили ворожі «Гради».
4 листопада на фронті загинув рідний брат Ольги – викладач Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, активіст Луганщини Андрій Жидков.
Ця звістка приголомшила не тільки рідних Андрія, вона засмутила, можна сказати, всю Луганщину, бо його добре знали багато мешканців області.
– Брат був абсолютно цивільною людиною, але добровільний вступ до лав Збройних Сил України був його єдино можливим рішенням, – каже Ольга. – Я пишаюся ним! Талановитий, чесний, цілеспрямований, принциповий. Андрій завжди вчився, щось майстрував, вигадував… Він казав, що з війною до нього прийшло чітке розуміння того, що речі, гроші та посада вартують дуже мало. Що жити треба тут і зараз, бо чекати, коли «повернемося/налагодиться/прийдуть кращі часи», можна нескінченно. Я теж так вважаю. Під час війни у мене відбулася чітка переоцінка цінностей.
«Я мрію!»
Щоб перенести великий біль війни, нам потрібні великі сили. Ольга Жидкова вважає найдоцільнішим дійством на сьогодні – працювати.
– У кожного з нас є свій фронт, і кожен на ньому може бути корисним тут і зараз. Проаналізуйте свою ситуацію, скорегуйте старі чи поставте нові цілі – й рухайтеся вперед, живіть усвідомлено, – радить вона.
Дійсно, фраза «ось після перемоги я…» звучить казково, проте є велика ймовірність пропустити життя повз себе. Війна ‒ це новий період, в якому ми живемо. Новий період вимагає перегляду та переоцінки цінностей, а інколи й нових напрямків руху.
Наприклад, Ольга майже несподівано для самої себе почала займатися випічкою. Її пряники, виявляється, можуть бути не лише солодкою прикрасою, а й постійним джерелом допомоги ЗСУ.
– До 2019 року я не займалася випічкою на продаж. Перший мій досвід – це подарунок для друзів. Їм дуже сподобалося, то я для себе подумала: «А чому б і ні?» Іноді чую, що волонтери вже втомилися, що донати збирати стає дедалі важче… Ні! Наші люди не перестають бути щедрими. Я маю змогу переконуватися в цьому щодня. Мрію влаштувати благодійний ярмарок – своєрідну платформу, де люди зможуть продавати власноруч створені речі або твори мистецтва і всі прибутки спрямовувати на допомогу військовим. А ще хочу реалізувати один проєкт – створити своєрідний простір для тих, хто займається малим бізнесом, але через знеструмлення або з інших причин не має місця та змоги працювати. Я впевнена, що в мене все вийде!
Ольга Жидкова є однією з багатьох українських жінок, які змогли мобілізуватися, надаючи іншим життєво важливу небойову підтримку.
Звичайно, не всі жінки такі активні, як Ольга. Але кожна може спробувати стати сильнішою. Ми живемо тільки новинами та очікуванням перемоги. Сказав же наш народ: «Яйце стає твердим, коли вариться». Тепер ми це розуміємо набагато глибше.
Віра Ільїна, Краматорськ – Івано-Франківськ
4.12.2022
