Російський ревізіонізм у Центрально-Східній Європі: приклад України

Ця стаття – короткий огляд звіту «Вічне братство» Росії і України: російські дезінформаційні мережі та активні заходи на підсилення сецесіонізму та територіального ревізіонізму в Центральній та Східній Європі».  У фокусі розгляду – просування  історичного та територіального ревізіонізму проросійськими медіа в Україні, канали експорту ревізіоністських наративів та актори, залучені до відповідних медіа-кампаній. В дослідженні також представлені потенційні рекомендації з урахуванням останніх заходів, до яких вдався український уряд з метою протидії ворожому інформаційному впливу. 

Основні наративи історичного та територіального ревізіонізму

Історичний та територіальний ревізіонізм є важливою складовою дезінформації як системи, оскільки він має значний потенціал до поляризації. Його може бути використано для переформування національної ідентичності цільового суспільства на користь агресора. Саме цей процес відбувається в Україні, і його детального розглянуто в рамках дослідження «Вічне братство» Росії та України: російські дезінформаційні мережі та активні заходи на підсилення сецесіонізму та територіального ревізіонізму в Центральній та Східній Європі».  Ревізіонізм став одним з основних рушійних факторів дезінформаційних кампаній з боку Кремля та його місцевих агентів впливу. Такий ревізіоністський дискурс здебільшого формується навколо анексії Криму та російської агресії на сході України. В його рамках існують три основні наративи:

  • «Крим завжди був російським»
  • «Донбас завжди був російським»
  • «Українці – насправді росіяни».

Ці наративи не лише легітимізують агресивну російську політику по відношенню до України. Вони також ставлять під питання саме існування України як нації та держави. Відбілювання радянської історії, курс на яке взяла Російська Федерація, має ту ж саму мету: створити в українців відчуття неподільності двох націй. Замість того, щоб критично осмислити своє тоталітарне минуле, Кремль робить ставку на його прославляння – та експортує його разом з іншими наративами до України. Одночасно він підсилює дихотомію «Росія – союзник за спільною історією, культурою та інтересами» проти «Заходу як ворожої імперіалістичної сили», яка і закладає основу для просування інших ревізіоністських поглядів. 

Канали експорту: медіа


Експорт ревізіонітсьских наративів Кремля значно полегшується структурою українського медійного ландшафту, де процвітають проросійські ЗМІ. Їхнього успіху офлайн сприяє олігархізація ринку, що залишається великою проблемою для України ще з 1990-их років. В таких умовах український ринок медіа представляє «фрагментовану горизонталь», тоді як в Росії мова йде про вертикальну структуру з чітким контролем з боку уряду. В результаті у Кремля є потенціал для скоординованих, централізованих дезінформаційних кампаній, які експортуються через олігархічні українські медіа, що не мають достатньо робочих запобіжників  у вигляді незалежної редакційної політики, чіткого дотримання професійних стандартів та прозорого фінансування. Ситуація стає особливо небезпечною, коли бенефіціари каналів мають особисті – і чіткі – проросійські інтереси. 

Зокрема, лідер основної проросійської сили «Опозиційна платформа – За Життя» Віктор Медведчук має контроль над трьома національними телеканалами та розширює свій медійний вплив, створюючи канали вже на рівні регіонів.  Це формує більш ніж сприятливі умови для просування російських наративів в Україні. Варто одразу ж відмітити, що основна небезпека полягає у їхній майстерній адаптації до смаків місцевої аудиторії, в результаті чого населення сприймає їх набагато краще – і той факт, що у 2020-му році 6% українців дивиться російське телебачення, зовсім не означає, що лише 6% потрапляють під вплив російської дезінформації. В тому числі й тієї, що просуває історичний та територіальний ревізіонізм. 

Тим паче, що проросійські онлайн-ЗМІ бувають куди більш відверті, ніж пов’язані з Медведчуком телеканали, які рідко ризикують прямо просувати три вищезгадані наративи і особливо говорити про Крим та Донбас як російські території. Вони працюють більш м’яко і стратегічно, фокусуючись саме на мета-наративах, які, як ми пам’ятаємо, полегшують сприйняття дезінформації в цілому. Експлуатація ностальгії за Радянським Союзом, втягування України в культурний простір Росії та нав’язування російського погляду на історію, особливо ж на історію Другої світової, ідея «неподільних братніх народів», спекуляції на улюбленій темі Кремля про український «фашизм» – ось основні напрями медійного впливу ОПЗЖ. В онлайні ж можна побачити суттєво різкішу риторику. Деякі джерела, такі як Украина.ру, прямо пов’язані з урядом Російської Федерації. Незважаючи на блокування сайту, його матеріали, як і матеріали багатьох інших відверто пропагандистських ресурсів, доступні українській аудиторії в YouTube та Телеграм.

Саме така взаємопроникність є одним з суттєвих факторів ризику для українського інформаційного поля, особливо якщо мати на увазі феномен сайтів «сміттярок». Вони користуються надзвичайною популярністю за рахунок кричущих, емоційних заголовків, клік-бейту та інших маніпуляцій, які забезпечують їм величезний приплив читачів. Разом з тим, такі сайти не переймаються дотриманням професійних стандартів, часто розміщують «джинсу» та стають одним з основних точок входу дезінформації в наше медійне поле. Не всі роміщені на цих сайтах матеріали є оманливими – аби підтримувати своє реноме, «сміттярки» часто перепощують новини з професійних ресурсів. Це здобуває кредит довіри серед аудиторії, яка з високою вірогідністю не розпізнає маніпулятивну новину, коли така з’явиться на сайті. 

За цим принципом «заколисування» читачів  функціонує друга, ймовірно, більш небезпечна група проросійських онлайн-медіа в Україні. На відміну від першої, яка відверто просуває риторику Кремля, ця група обирає «принцип Медведчука» – подавати кремлівські тези більш м’яко. Однак дослідження показує, що рівень зв’язку між такими ресурсами та відвертою пропагандою доволі високий; окрім того, обидві групи активно посилаються на офіційні російські ресурси такі як ТАСС, РИА Новости та РБК. 

The Ukrainian network of pro-Kremlin websites
Приклад мережі проросійських сайтів в Україні

Таким чином, як телебачення, так і онлайн-медіа є полем, на якому активно просуваються ревізіоністські наративи Кремля. Подекуди вони подаються непрямо, що тільки збільшує їх небезпеку. 

Канали експорту: організації 

Хоча дослідження фокусується саме на медіа, варто принаймні згадати іншу групу акторів, що бере не менш активну участь в російських дезінформаційних кампаніях на території України. Зокрема, мова йде про Російську Православну Церкву та фактично підконтрольну їй Українську Православну Церкву (Московського патріархату), що донедавна мала найбільшу кількість приходів в Україні та більше ста (!) власних медійних ресурсів. РПЦ завжди грала активну роль у просуванні ідеології «Русского мира», одним з наріжних каменів якої є історичний та територіальний ревізіонізм. Вона широко використовувала наявні ресурси в Україні для просування відповідних наративів Кремля, роблячи особливий акцент на ідеї «фашизму» та «громадянської війни» та дискредитуючи український уряд. 

Не менш важливою є і діяльність російських інституцій, що відповідають за «м’яку силу» Москви. Фонд «Русский Мир», назва якого говорить сама за себе, та Росспівробітництво продовжують свою діяльність в Україні, здебільшого покладаючись на мережу місцевих підрядників. Цілий ряд «педагогічних гуртків», «об’єднань співвітчизників» та «слов’янських клубів» діють у фарватері цих інституцій – і велика частина їхньої активності пов’язана саме з історичним ревізіонізмом. Вони роблять особливий акцент на відбілюванні радянської історії та підтримці наративу про «братні слов’янські народи». Разом з медіа всі ці актори формують потужну проросійську мережу в Україні, що становить безпосередню загрозу нашій національній безпеці. 

Рекомендації

Найбільш очевидною – і найбільш складною – рекомендацією є збільшення незалежності та прозорості українських ЗМІ. Першим кроком в цьому напрямі може бути оновлення відповідного законодавства, адже чинні закони у сфері медіа здебільшого є реліктом 90-их\2000-их років. Вони не відповідають сучасним потребам ринку та відповідним викликам, особливо коли мова йде про онлайн-ЗМІ. 

Український уряд також робив спроби розробити законодавчі акти, що безпосередньо сприяли б боротьбі з дезінформацією. На жаль, запропонований свого часу колишнім міністром культури Володимиром Бородянським проект закону виявився доволі проблемним і викликав критику з боку медійної та експертної спільноти через потенціал до обмеження свободи слова. До подальших кроків у цьому напрямку українські можновладці не вдались. 

Зараз в Україні йде мова про створення Центру протидії дезінформації, який за умов коректного запуску може стати поворотною точкою в боротьбі проти деструктивного інформаційного впливу. Однак наразі цілі та механізми роботи такого центру залишаються невідомими, і можна тільки сподіватись, що до його роботи будуть активно залучені відповідні фахівці. 

Однією з важливих напрямків його роботи має стати як раз протидія історичному та територіальному ревізіонізму. Очевидно, що принципову загрозу складають вищезгадані російські наративи та намагання вдягнути на українське населення ті ж самі окуляри, через які Кремль бачить  історію СРСР, Другу світову війну та зв’язки між двома народами. Однак є і менш очевидні, а проте так само важливі аспекти історії, що мають велике значення. 

Вони стосуються, зокрема, відносин із нашими західними сусідами, до погіршення яких Москва докладає суттєвих зусиль. Так, Кремль стоїть за цілим рядом інформаційно-психологічних операцій, спрямованих на загострення між Польщею та Україною. Останні проблеми між Україною та Угорщиною так само грають на руку Москві; потенціал до подібної кризи мають і відносини між Києвом та Бухарестом. В усіх випадках значну роль грають або можуть грати саме проблеми історичного й територіального ревізіонізму. 

Більше того, як показала практика інших країн Центральної і Східної Європи, розглянута в дослідженні, предметом маніпуляцій може ставати не лише Друга світова війна, а й Перша. Вона фактично відсутня в українському дискурсі, який не знає ні пам’ятних акцій, ні широкого обговорення. Цей історичний період стає нашою «сліпою плямою» – і необхідно бути готовими до того, що і її можуть використати проти нас, як і будь-яку іншу слабкість.